Козацькому роду нема переводу, або ж Мамай і Чужа Молодиця. Олександр Ільченко

спати й гадки не мав.

      Він дивився в небо на двійко птахів, які немовби віщували спіткання з таємничим Козаком Мамаєм, що про нього всякі дива в народі переповідали з покоління в покоління, але скоро й думки не лишилося в Михайлика про Козака того, бо ж і не сподівався хлопець будь-коли зустрітися з ним, – Михайлик-коваль просто лежав собі в траві і пильно дивився в небо.

      Ті соколи небавом десь поділись, але чимало птиці було тоді в степу й без них: і дрохви, і журавлики, і тетеруки, і горлиці, і гуси, і качки, і грайворони, і хохітви, і шуліки, і степові орли, – і все це було тоді таке плодюче, що яка-небудь куріпочка за місяць вилуплювала зо три десятки пташенят, – і все теє птаство в степу так дуже туркотіло, крюкало, щебетало, стогнало, курникало, пищало та співало, що птичий грайгомін над степом не вгавав ніколи, бо й чайки там квилили ще, і лебеді сурмили, і жайворони прославляли сонце, і весело базікали шпаки, і все те тішило Михайлика, і він, занадто молодий, жар-птиці ще не шукав між ними, і в той день ковалеві здавалось навіть, же найгучніший голос має невгамовний коник-стрибунець, бо той сюрчав під самісіньким вухом, щось таке ловке сюрчав, аж парубок забув про все на світі і теж сюрчати взявся – хто кого пересюрчить, а потім ще й лебедином сумним засурмив, заквилив чайкою, заспівав соловейком, бо ж мав хлопчина хист: передражнювати голоси людей, звірів і птахів, співати на всі голоси.

      – Що це воно там їде? – раптом спитала хлопця матінка, помітивши віддалік на дорозі якусь валку.

      Та Михайлик, заслухавшись презграйної степової пісні, питання того й не дочув.

      А мама поспитала ще раз:

      – Що це воно суне?

      Михайлик, скочивши, поглянув уперед по дорозі.

      Він був бистрозорий, мов сокіл, і все добре бачив: і велике й дрібне, і далеке й близьке, і те, що треба, і те, чого не треба.

      Степовий шлях ніколи не спав: при самім обрії чорніла-таки якась довженна валка: воли, вози, кілька верблюдів, два-три вершники, десятки людей пішака.

      Поглянувши, Михайлик стрепетав:

      – Чумаки!

      А стрепетав тому, що років з десяток уже як його батько, Іван Виногура, прозваний на Січі Недочортом, пішов з чумаками в Крим по сіль. Пішов та й не вернувся, та й не було об нім ні слуху, ні прослуху.

      – То, кажеш, чумаки? – перепитала мати.

      13

      – Що це воно там суне? – спитав лагідним та приємним тенорком і пан обозний у своєї впокореної дружини, коли вони, обоє дійшовши жаданої згоди, з вибалка степового повертались до голубого ридвана.

      – Чи не пан гетьман? – з обережним побоюванням спитала Роксолана, знаючи, що чоловік її має надію стріти ясновельможного, Гордія Пихатого, прозваного Однокрилом, саме на цій дорозі, саме тепер, але не тямлячи, яким лихим духом він дише на гетьмана, як він боїться його, як він стелеться під ноги та лиже йому все, що тільки можна лизати, і які підступні каверзи він супроти Однокрила намишляє, маючи намір колись одняти в нього булаву.

      – Ясновельможний?! – аж стенувся пан Купа, поважно й сановито взяв дружиноньку