Козацькому роду нема переводу, або ж Мамай і Чужа Молодиця. Олександр Ільченко

сам навіть не знаючи чому.

      Побоявся пана обозного?

      Ні, цей велетень на ту пору про пана й не думав, мовби Купи й на світі не було.

      Долинув здаля до хлопця тривожний крик матінки?

      Але й голосу матінки він не чув.

      Зупинився він, мабуть, сприйнявши тривожний крик перестороги – в самому собі.

      Він зупинився і, не обертаючись до обозного, ждав, поки той підтюпцем здалеку дотрюхає до них.

      – Бевзь! – солодко видихнула в вухо Михайликові, яріючи від люті на нього, пані Роксолана.

      – Злізь на землю! – волав до неї десь там пан Стародупський.

      Та Роксолана не відповіла і, обпікаючи Михайлика жарким диханням, прошепотіла знов:

      – Колода! – і поцілувала десь там, нижче вуха. – Жеребчику мій чалий!

      – Облиш, бо кину! – аж задрижав Михайлик.

      – Дурнило! – стиха простогнала Рокса й цмокнула його знов.

      – Так і брязну об землю! – перестеріг Михайлик, пригортаючи спітніле тіло, аж їй захрускотіли кісточки.

      – Бовдур! – і вона впилась губами в нього ще раз.

      – Їй-богу ж, гепну!

      – Йолоп! – не вгавала пані і лизала його знов та й знов.

      – Якщо ти насмілишся знову… – з погрозою, але вже знемагаючи, мовив Михайлик. – Так і брязну!

      – Ідоляка! – аж зойкнула Роксолана і вкусила парубка в вухо.

      Він затремтів, але… не кинув.

      – Бажанчику ти мій, – вуркотіла Рокса. – Жаданчику ти мій!

      Але Михайлик об землю її не кидав, не гепав, не брязкав.

      Він тільки обернувся до пана обозного, який уже підбігав до них – і ждав.

      – Злізай! – І пан Демид Пампушка-Купа-Стародупський владно схопив її за голу ніжку.

      – Тільки до тебе, мій коханий кнурику, – защебетала пані і так легко перескочила на руки обозному, мовби в ній було не п'ять пудів, а два. – Носитимеш свою солодку пташку – день до вечора, ніч, аж до ранку, – і вона, збиткуючися з мужа, лоскотливо зареготала. – Швидше, хутчіше, лебедику! Вперед і вперед!

      А Михайлик покірно поплентав за мамою.

      Явдоха вела його за руку і говорила так, немов ніяка материнська тривога зараз оце не шарпала їй серця:

      – Чого, синку, захекався?

      Але Михайлик мовчав.

      – Трудна робота, синку?

      Та Михайлик мовби й не чув.

      – Ми – ковалі, – провадила мама. – А коваль – до всякого діла зугарен.

      – Не до всякого, мамо.

      – А ти перепочинь, ведмедику. Лягай ось тут! Спочинь, спочинь.

      11

      – Віддихай, моє лисеньке сонечко, коли стомився, – казала й Роксолана чоловікові, налягаючи на найсолодші низи свого, як ми тепер сказали б, контральто. – Постій ось тут, проти голого неба, постій, нехай Бог бачить!

      – А ти злізь, голубко!

      – Не можу, веприку мій дорогенький.

      – Покурити б!

      – Ні. Мій коханий Демид ще мені не огид!

      – Одну люлечку! – і вже благальне тремоло бриніло в його хисткому тенорі, яким він завше розмовляв з дружиною.

      Либонь, уже й ноги не тримали