Козацькому роду нема переводу, або ж Мамай і Чужа Молодиця. Олександр Ільченко

був пробував схопити Подолянку заміж, і вже тричі відбивали її в жовтожупанників, і все це стало причиною до переїзду сюди, під захист дядечка Мелхиседека.

      Ось які поважні та прикрі причини змусили Ярину скрикнути, хоч і була вона не з полохливих.

      Та треба сказати, що, вздрівши по той бік вікна запорожця, який покликав її тим огидним католицьким іменем, панна збентежилась іще більше, бо лице Філіппа здалось їй знайомим, хоч і не могла вона згадати, де його бачила.

      Все це скоїлось так швидко, що й не стямились люди, як за хвилину в архієрейських покоях знявся гучний переполох.

      – Ловіть його! – тонісінько сурмив пан Хівря.

      – Ви бачили? Ви бачили?

      – Що він зробив?

      – Але хто ж він?

      – Однокрилівці підіслали вивідача й підслухача, – діловито пояснив Купа, бо ж він, як і пані Роксолана, добре бачив, хто був той зухвалець і що він зробив. – Однокрилів шпигун хотів украсти Подолянку! – крикнув пан обозний, і все довкола закипіло.

      15

      – Хапайте шпигуна! – крізь вікно гукнула на Соборний майдан пані Купиха.

      І хвилі пішли по майдану.

      – Знайти хлопця, – звелів Мелхиседек, хоч і не дуже вірив у лихі заміри простодушного парубка, котрий хотів був із ненькою йти до царя, а владиці ж тільки-но шепнув старий гончар, що це був той самий хлопець. – Знайдіть його! – повторив єпископ.

      – За мить, владико, – сказав куценький ченчик, котрий стовбичив у архієрея за спиною, і тепер поволі-волі зачовгав своїми прездоровими чоботищами до вихідних дверей.

      – Отче Зосиме, хутчіш! – принаглив його Купа.

      – Та куди вже можна хутчіш, пане обозний, – одвітував статечно ченчик, ледве переставляючи ноги, але, щось важливе раптом збагнувши, зненацька зрозумів, що зухвальця того конче треба зловити, і, як той застояний віслюк, разом рвонувся вперед і кинувся в погоню.

      16

      А Михайлик тим часом, тримаючи за руку свою моторну матінку, опинився вже в якихось далеких провулках.

      Люди, збуджені, випереджали їх, кудись бігли, гукали і справді вже хапали там когось, але нікому й на думку не спало, що зняв усю колотнечу лагідний оцей хлопчина і що саме його й треба тягти кудись до владичого дому на розправу.

      – Швидше, швидше! – благала Явдоха, що, як і всі матері, була смілива та одверта, коли зачіпало щось її саму, і забувала все те, коли якась халепа дошкуляла її одинакові, хоч і було вже йому замалим не двадцять. – Ой хутчіше, синку!

      – А я ж нікуди, здається, й не поспішаю, – відповідав щоразу Михайлик і… йшов усе повільніше.

      – Схотів на шибеницю! – покваплювала матінка.

      – Хіба ж я в чім винен? – простодушно питав Михайлик.

      – А ти не чув, як її стережуть, оту Ярину Подолянку! Її вже, кажуть, тричі викрадали.

      – І я вкрав би! – І вперта складка залягла під губою.

      – Її вже, кажуть, і вбити намагалися.

      – Ну, от бачите!

      – Що?

      – А те, що треба мені бути при