Козацькому роду нема переводу, або ж Мамай і Чужа Молодиця. Олександр Ільченко

сипонуло, бо ж він любісінько знав: Мелхиседек жартувати не любить. – Ребром за гак! – повторив архієрей. – Звелю повісити.

      – Такого пана?! – знову не стримавшись, озвався Михайлик, а мати вщипнула хлопчину за руку. Але той без тіні посмішки спитав: – Такого важенного пана повісити?

      Всі зареготали.

      Зареготав і сам архієрей.

      Не сміявся тільки Михайлик, бо ж він не сміявся ще ніколи в житті.

      – А чого це ти важний такий? – зауваживши це й насупивши свої русяві, схожі на вуса, кудлаті брови, удавано сердито запитав єпископ.

      – Зроду він у мене такий, – відповіла за хлопця матінка.

      – Я сам, мамо, я сам, – пересмикнув плечима парубок.

      – А як же все-таки ти, голубе, сюди потрапив? – ледве стримуючи посмішку, спитав єпископ, бо раптом скортіло йому взнати щось про цього милого здорованя.

      – Та ви ж самі, владико, запросили мене сюди! – щиро дивуючись з недоречності запитання, відповів хлопець та й помацав свій розпухлий від падіння в польоті і вже досить червоний ніс, бо йому знову здалося, буцім він уп'ять летить кудись, але не вниз, у той рівчак, а вгору, тільки вгору, ширяючи на дужих крилах, які росли й росли йому за спиною, не на гусячих чи лебединих, а, як ми сказали б тепер, на крилах духу, – хоч, правда, Михайлик досить виразно відчував, мовби хутко ввесь обростає пір'ям, такі мурашки бігали по всьому тілу, – і він, як і всі вперше без тями закохані молодики, вже не боявся нічого в світі. – Це ж ви самі сюди мене покликали, владико, – повторив Михайлик, спокійним кроком підступаючи до архієрейського столу.

      – Я? Тебе? Покликав? – здивувався архієрей.

      – Запросили, владико.

      – Коли ж?

      – Ви самі ж наказали привести мене до велебності вашої.

      – Не пам'ятаю.

      – Ви звеліли зловити й привести мене сюди, панотче. Але… я сам себе зловив. І осьдечки! Прийшов.

      – Чого?

      – Так то ж був я! – простодушно признався Михайлик.

      – Що саме «ти»? Де був? – удаючи, мовби не втне нічого, спитав архієрей.

      – Це ж він, цей голодранець, схопив у Подоляночки золотий келех! – вихопився Пампушка.

      – Еге ж, це я, – радо потвердив Михайлик.

      – Так, це ми схопили, – кивнула й матінка.

      Мелхиседек і на цей раз не зумів стримати мимовільну посмішку.

      Та й усі там посміхнулись приязно.

      Чому приязно?

      Хтозна…

      Може, цей простосердий хлопець, нікому й не знайомий тут, нагло привабив чимось батьківські серця суворих і щирих людей.

      Може, то матінка його, трішки чудна і кумедна, зворушливо-лагідна в своїм материнськім збентеженні й клопоті, може, то вона, прикипівши до хлопця, зворушила там кожного…

      Не знаю…

      Але всі посміхались.

      19

      Аж пан Пампушка раптом спитав у владики:

      – Накажете взяти?

      – Кого взяти?

      – Оцього молодого зухвальця.

      – Куди взяти?

      – До цюпи.

      – Навіщо ж мене брати? – спитав Михайлик. – Хочете