Козацькому роду нема переводу, або ж Мамай і Чужа Молодиця. Олександр Ільченко

це почуття постійного польоту і падіння тягло його назад, до тої панни.

      І матінка відчула все це вмить.

      17

      Отямилась вона аж тільки в пишних покоях вітця Мелхиседека, куди Михайлик утелющився, як чорт у вершу, сам од себе такої сміливості й не сподівавшись.

      Удвох вони, – сусіль – до хати! – ввійшли сливе ніким не вбачені, та й стали собі в кутку – вельми пошарпані тим боєм, що спостиг їх серед степу, в мальовничому лахмітті, засмажені козацьким сонцем, заморені тяжким безпритульним життям.

      А рада ще тривала, і Михайлик уважно слухав, хоч Ярина Подолянка була ще тут, і хлопець, нею ще не помічений, не зводив з панни пекучого погляду, і вперта складка, що з'явилась нині біля нижньої губи, ставала все помітніша й різкіша.

      Рада ще тривала, але мова йшла вже про якісь інші справи, теж породжені шалом війни.

      – В душі народу – темна ніч! – волав до громади Пампушка. – А там, на базарі, сам бачив, вистави вшкварюють якісь приблуди, мандрівні лицедії, приведені аж із Києва. А привів їх сюди Тиміш Юренко, прозваний у народі Прудивусом, синок вельмишановного цехмайстра гончарів…

      Саливон Глек-Юренко почервонів, бо ж сина-лицедія мав за ганьбу, за встид і не терпів, коли при ньому називали Тимошеве ім'я.

      А пан Пампушка, бачивши, як Саливона Глека кинуло в жар, з приємністю провадив далі:

      – Я був спробував, панове товариство, теє неподобство на базарі припинити, бо жарти в час війни…

      – Та й що ж?

      – Мене сірома ледве не побила…

      – Шкода, що не побила! – кепкуючи, сказав хтось од вікна.

      – Про що ж ти просиш раду? – спитав Мелхиседек.

      – Владою вам даною, пресвятий отче, – смиренно мовив пан Пампушка, – потрібно ту комедію заборонити. А мандрівних тих лицедіїв – геть!

      – А то чому ж? – спинившись біля дядечка, здивовано і тихо, але так, що всі почули, запитала панна Подолянка.

      – Чому ж? – спитав єпископ.

      – Війна! – розвів руками пан обозний. – А ще ж прадавні греки говорили: покіль ревуть гармати, лицедіям хліба не мати.

      – Ти хіба тямиш по-грецькому? – здивувався єпископ.

      – Є ж на світі перекладачі!

      – А чому ж то сидіти без хліба лицедіям? – запитав єпископ.

      – В час війни кому ж вони потрібні? Та й хліба ж у нас… той… Нікому ж пекти! Негусто й борошна.

      – А пшона?

      – Ще менше. Нема кому проса рушити.

      – Сала?

      – Майже ніц.

      – А м'яса?

      – Нема зовсім. Війна ж!

      – Чим же ти годуєш козаків?

      – Якщо кільце облоги замкнеться-таки, встане над містом привид голодної смерті, владико.

      – Пороху ж маємо досить?

      – Ні сірки, ні селітри!

      – Шаблі? Рушниці? Списи?

      – Нема кому кувати, ваше преосвященство. Міді й заліза теж нема.

      – Мідь завтра буде, – зітхнув Мелхиседек.

      – Звідки ж?

      – Завтра скинемо дзвони, – немовби зважившись на щось трудне, ледве промовив Мелхиседек.

      – Які