Козацькому роду нема переводу, або ж Мамай і Чужа Молодиця. Олександр Ільченко

спитав і гончар Саливон Глек.

      – У вас, у Мирославі, – тридцять дві кузні, але ж ніде роботи нам…

      – Тридцять дві кузні? – нашорошив вуха пан Пампушка. – Ти звідки знаєш – скільки? – і кивнув Мелхиседекові: – Це таки – шпигун.

      – І ніде вам не знайшлось роботи? – відмахнувшись від обозного, спитав єпископ.

      – І не знайдеться! – в своїм стрімкім любовнім льоті забуваючи про стриманість, обов'язкову задля молодика перед старшими, гостро сказав Михайлик. – Робота є лише для ваших, для тутешніх, для цеховиків. У вас, у Мирославі, навіть челядником не можна стати прийшлому ремісникові.

      – Такий уже порядок, – проголосив цехмайстер ковалів Ткаченко.

      – Порядок?! – спалахнула матінка. – Ні ладу, ні поладу! Безладдя й безуряддя! А зброї ж тут у вас – не гурт!

      – Прийшлі шевчики з шевчуками без діла тиняються, а й чобіт у вас – обмаль, – додав Михайлик. – Та й коні нековані!

      – Та й хліба на базарі малувато, – сердито докинула й матінка.

      – А в місті, – хутко підхопив Михайлик, – повнісінько безхатніх пекарів і мірошників, бондарів і стельмахів…

      – Різників і броварів, – продовжувала Явдоха, – сідлярів і кушнірів, чинбарів і теслярів, вуглярів і колесників…

      – Бо ж їх у вас – за людей не мають, – сердито підхопив Михайлик. І сказав: – Я гадаю, панове громадо, що ви повинні заразісінько…

      І тільки тут молодий коваль зауважив, що матінка вже смикає його за латаний-перелатаний рукав.

      І хлопчина замовк, кинув оком на своє лахміття, таке пошарпане, що не вчепиться й рак, і зніяковів.

      – Та звісна річ, повинні! – підхопив останні Михайликові слова отець Мелхиседек. – Ви мусите, панове цехмайстри, зразу ж ознайомити, же на час війни бодай, до цехів приймаєте всіх.

      – Приблуд? – жахнувшись, бундючно спитав коваль Ткаченко.

      – Усіх, хто здатен і зугарен працювати.

      – А предківські звичаї? – знову озвався цехмайстер ковалів. – У нас така вже установа здавна.

      – Та й хто ж дозволить ламати звичай? – спитав цехмайстер бортників. – Хто дасть нам таке право?

      – Бог, – сказав єпископ.

      – Війна дала нам право, – додав цехмайстер гончарів Саливон Глек. – Отже, діди, підіймайте зади! Та й до роботи!

      – До роботи ще рано, – буркнув цехмайстер жіноцьких кравців. – А до розваги візьмемо: те діло треба розжувати.

      – Ніколи жувати! – знову забувши, де він є, прохопився Михайлик, на мить одірвавши погляд від панни Ярини, і знову матінка смикнула сина за рукав, а потім, швиденько пригнувши голову його до себе, стала пригладжувати давно не стрижений у дальній дорозі чуб.

      Михайлик сердито випростався.

      І повторив.

      – Жувати ніколи. Війна не жде!

      – А чого це ти правуєш тут? – трішки отямившись від подиву перед поведенцією свого недавнього ковалика, визвірився пан Купа-Стародупський.

      – Ого?! – щиро здивувався Михайлик. – Це я правую? Та я ж – несміливий. Ось і неня моя знає об тім… Я ж несміливий! Змалечку… Также, мамо?

      – А так…

      – Ну, ну, несміливий! – посміхнувся