Ордер на любов (збірник). Валентин Чемерис

ви, бабо, багато на світі жили, чи не доводилось вам часом з русалками здибуватись?

      – З ким, ким? Та дужче кричи, бо я глуха.

      – Тьху! – і осавул гаркнув щосили: – 3 русалками, кажу, не зустрічалися, бабо?

      – Зустрічалася, аякже, – закивала стара маленькою головою. – Тільки ти не кричи так, бо я й зовсім оглухну. Тихіше трошки галасуй. А з русалками стрічалася… Ще дівчиною. Повилазять русалки, бувало, із ставка, коси порозпускають і ловлять дівчат. А котру спопадуть, ту й до смерті залоскочуть і під греблю її, сердешну, затягнуть. Русалок, Савко, найпаче треба боятися в Зелену неділю. Бо вони тоді з води виходять і бігають полями та в житах качаються. У Русальну неділю. Тоді й близько дівчатам не можна підходити до русалок, абись не залоскотали. А коли по воду йдеш, то за пазуху полину поклади, полин усяку нечисть відлякує. От перестріне тебе русалка й запитає: «Полин чи петрушка?» Ти й кажи хутчіше: «Полин, а ти, русалко, – згинь!..» Русалка затіпається й тікає геть… А не дай Боже, що петрушка скажеш, то русалка тебе схопить: «Моя ти душка!..»

      «Еге-ге-ге, – сполошено подумав Савка, – он воно що виходить? Тре' Оксану на всяк випадок застерегти, аби полин за пазухою носила».

      – А про вовкулаків що-небудь чули, бабо?

      – А чого ж не чула? Ще і як чула. Вовкулаки вночі бігають, у вовків перекинувшись. – І застерегла: – Гляди, з ними не здибуйся, бо вони дуже злі. З відьмами любляться.

      – Хто?

      – Та вовкулаки, за яких ти питаєш. Од відьом та вовкулаків, як вони злюбляться і народжуються упирі, злі люди. Живуть вони, мовби яко люди, а коли помруть, то не так, як ми з тобою, Савко, помремо.

      – Я помирати не збираюся!

      – Що кажеш? – витріщилася стара.

      – Кажу, не збираюся помирати! – крикнув Савка.

      – Та не кричи, – замахала стара маленькими, висохлими ручками. – Не хочеш помирати – живи. А упирі коли помруть, то їх тре' прибити осиковим кіллям, бо як не приб'ють у ямі, то вони з могил вилазять і кров у хрещених та молитовних ссуть, аж цмулять.

      – А відьми?

      – Що – відьми? – не второпала стара.

      – Кажу, відьми кого ссуть?

      – Кого треба, того й ссуть. Вони на все здатні. От коли зустрінеш яку нечисть – дивись чи є в неї хвіст. Бо хвіст – перша ознака відьми, чарівниці злої, басаврючки лихої. Як з хвостом – то вроджена відьма, так і знай. А без хвоста – навчена. Тільки ти з ними будь обережним, бо вони тебе ураз обмагорять. То клубком покотяться, то в кішку перекинуться, то ще в якусь тварюку. А про відьмака й казати нема чого. З ним людина й зовсім не владна.

      – А коли, приміром, вовкулаку запхати у мішок та ще каміння прив'язати і в Кальміус вкинути – утопиться він чи не втопиться?

      – Де вже там! – махнула баба рукою. – Дідька лисого втопиться. Хоч і цілу хуру каміння прив'яжи йому, все 'дно вирне і знову капоститиме добрим людям.

      – А в молодого хлопця відьмак може перекинутися? – доскіпувався осавул і на всяк випадок старанно хрестився.

      – А чого ж… І в молодого, і в старого. Йому все їдно.

      «Еге-ге-ге, – сполошено засовався Пишногубий