Ордер на любов (збірник). Валентин Чемерис

– «і»? – насторожився Савка.

      – У Кальміус, – ошкірився підосавул. – А то б куди ще? Не під вінець же!

      – У мішку… в Кальміус? – усе ще не міг второпати Савка.

      – Атож, – шкірив зуби Вихрест і його маленьке, чорне й неголене личко так і випромінювало задоволення. – Та ви не турбуйтеся, пане осавуло, мої люде надійні. Словом не прохопляться.

      – Які… люде?

      – А ті, з полонених. Волохи…

      Осавул пригадав, що в слободі й справді живе двоє полонених волохів, котрі вже давно призвичаїлись, і всі їх мали за своїх.

      – їм будь-кого втопити – що раз плюнути! – хвальковито сказав Вихрест. – Мої надійні люде.

      – Ти хотів сказати: звірі?

      – Не второпаю вас, пане осавуло.

      Савка схопив Вихреста за груди й труснув його.

      – То ти, сучий сину, Тараса в мішку втопив?

      – Як ви й веліли, пане осавуле! – злякано витріщився Вихрест. – Хіба ж не такечки? Ви ж казали: мішок йому на голову – гоп! – і…

      – Що – «і»? – розлютився Пишногубий. – Хіба я велів аби його в Кальміус?.. Велів накинути мішок, віддухопелити його гарненько для остраху і відпустити. І він би тоді сам утік з паланки.

      – А я втямив, що в мішку та в Кальміус, – стенув плечима Вихрест. – Як мішок на голову, то куди ж іще, як не в річку, в чорторий?

      – Затям дурня Богу молитися, то й лоб розгатить! – забігав осавул по хаті. – Ех, чортів сину, що ти наробив? Козака ні за понюх тютюну згубив! Та якого хлопця! Віднадили б його від Оксани і було б з нього. Хай чимчикує в іншу паланку і живе там. Парубок він сміливий, ще б знадобився Січі. А ти його, дурило, у Кальміус! У чорторий!.. Та налякати треба було, духопелків надавати і досить. Через тебе, волоський вилупку, гріх на душу взяв. Та я ж тілько татарву та ляшків рубав, а не своїх. Та ми ж, чортів вилупку, не звірі які, а люди, – сунув кулак Вихресту під вуса. – Ну я ж т-тобі!..

      І вибігши у двір, крикнув до козаків:

      – Коня, бісові діти, та хутчій!..

      Вихопився в сідло й вилетівши з фортеці, помчав до берега, до того місця, де в Кальміус спускався яр. Вихрест ледве встигав за ним, з кислим видом гуцикаючи в сідлі. Ну, не розібрався він. Замість того, аби надавати стусанів, утопив парубка. Хоча… Чи й не втрата яка. Кальміус надійніше за стусани. З Кальміусу він уже не вирине і вже точно залишить у спокої пані осавулівну, на яку ще раніше Тараса поклав око він. А духопелки… То таке, можуть подіяти, а можуть і ні. А голодранців на Січі завжди вистачало й вистачатиме. їх де не сій, вони й там родять. На одного більше злидня, на одного менше лотра, як поляки кажуть, чи й варто гніватись і полудник собі псувати? Та ще в таку спекотняву. А збіглі на Січ щодня прибувають – вистачить цього добра по зав'язку!..

      Примчали до яру, спинили коней. Було тихо й безлюдно. В очереті цінькала якась пташка і ніби жалібно на щось скаржилась.

      – Отуди його й пожбурили, – ткнув Вихрест канчуком на річку. – Там такі вирви скажені…

      – Тебе у той чорторий пожбурити!

      – Але зате Кальміус надійніший за будь-які