Ордер на любов (збірник). Валентин Чемерис

Оксана. На ній лиця не було.

      – Татоньку, що лучилося?..

      Савці стало шкода дочки, обійняв її легенько за плечі, погладив по голові.

      – Заспокойся, дочко, усе вже вгамувалося. Йди спати і нічого лихого не думай. Завтра… ба, ба, вже сьогодні приїздять свати і ти мусиш мати гарний вигляд.

      – Ні, тату, я мушу знати, що стряслося сеї ночі?

      – Усе тобі треба знати! Донець утік, он що! Певно, Тарас йому в цьому пособив. Обоє і втекли до річки. Та будь певна, ми їх хутко з Кальміусу викуримо!

      Оксана побігла у свою спочивальню, упала на постіль, уткнулась лицем в подушку і довго лежала так, здригаючись усім тілом. Відчай і безнадія полонили дівчину. Усе було втрачене: кохання, щастя, Тарас, мрії про любе життя… Не знала, куди подітися…

      На хуторі вже влягався гармидер, вщухав тупіт, вмовкали голоси.

      Уже під ранок сон таки зморив хутір – хто не доспав, той тепер досипляв…

      Оксана схопилася. У кутку тямно блимала лампадка. Дівчина сіла на ліжку, обхопила руками коліна й задумалась. Донця звільнив Тарас. Це так. Тепер вони удвох переховуються в очереті, годуючи комарів та ловлячи дрижаків… А може, й на острові в діда Видри. А напевне ж у діда Видри… А що коли їх там вранці схоплять?

      – Боже, їх треба порятувати, – схопилася дівчина. – Доки ще не пізно… Без Тараса мені не життя.

      Квапно зодяглася, вибігла у світлицю. Навстріч їй з лави піднявся козак.

      – Куди? – загородив рушницею дорогу. – Пан осавул велів до ранку нікого не випускати з господи. – Позіхнув, додавши. – Іди собі, дівчино, спати, бо вже світає…

      – Та що ж це таке? Уже з рідної хати не випускають!

      – Моє діло маленьке, – знову позіхнув козак. – А тілько пан осавул велів тебе кріпко оберігати. Донця, каже, викрали, то й Оксану з-під носа поцуплять…

      Оксана метнулася назад у спочивальню, впала на постіль і затряслася від плачу… Таки й справді все вже було втрачено: кохання, щастя, Тарас, і – воля. Що ж тепер буде, що ж тепер буде… Ще й свати сьогодні прибувають з далекої Самарської паланки – о, Боже, Боже, спаси й помилуй! Краще в Кальміус головою, як за нелюба віддаватися!

      Тарас проснувся раптово, як з води вирнув. Донець ще спав, хропів розкотисто і вільно – як у себе вдома. Щасливець! Усе йому ніпочім. На все в нього бадьора відповідь: ми своє ще візьмемо!.. Він, може, й візьме, а чого чекати йому, Тарасові? Доки засватають його Оксану і заберуть в далеку Самарську паланку, як на блюді піднесуть тамтешньому багатому сотникові, синові вельможного і владного полковника? То чого чекати? Часу на чекання вже немає. Сьогодні – останній день. А там – кінець світу. Для нього.

      Сторожко прислухався. З очерету неслося глухе: бу-у, бу-у, бу-у… Водяний бугай у воду дме. День мав бути гарним, гожим та не для всіх щасливим. Але це вже кому як поталанить, кому яка доля випала.

      З куреня видно шмат води, далі – очерет, а ще далі – берег. Високий і крутий, і розлогий дуб над самісінькою кручею. Коли восени з нього сипляться жолуді, то котяться з кручі і булькають у воду, наче діти стрибають…

      На