Ордер на любов (збірник). Валентин Чемерис

безсилі. На те воно й кодло бісівське!

      Коли Савка примчав на хутір, лиця на ньому не було.

      – Джуро!. – крикнув, зіскакуючи з коня. – Мерщій до мене того… Донця чи як його в дідька! Та тримай пістоль напохваті й козакам вели бути готовими до всього!

      Сів під шовковицею в тіні й сполошено думав: «Якщо Тарас привів донця, який невідь де взявся… Буцімто з Кальміусу виринув… Еге, знаємо, хто з Кальміусу виринає! Вочевидь, діло нечисте. Цей донець або перевертень, або теж відьмак і галдовник, а то б чого з ним знався Кожум'яка? О, Господи, чого це до мого обійстя збирається нечисть? Не інакше, як відьомський кагал ухвалив мене зі світу білого зжити. Не може бути, щоб у мішку… з каменюкою на ногах людина не втопилася! Відьмак або характерник!!! Такого і проста куля не візьме, хіба що заговорена…»

      Тим часом джура з трьома козаками привів з челядницької донця.

      Був незнайомець уже в значно кращому стані і тримався бадьоро, і до Савки посміхнувся, шкребучи п'ятірнею в закудланій бороді. А очі в нього – хитрі-хитрющі! Ні, з таким треба вухо тримати на сторожі. Не зчуєшся, як і круг пальця тебе обведе!

      – Ну, здоров ще раз, чоловіче, – підкручуючи вуса, нарочито безтурботно почав осавул. – Наївся, напився і виспався?

      – І наївся, і кваску холодного напився, і покимарив малість. Вельми дякую, пане осавуле, за ласку!

      – Я не молодиця, аби одаровувати тебе ласкою, – сердито відрізав осавул. – Кажи яко на духу: хто ти такий за їден? Від кого утікав і чого Кальміус з того боку на наш переплив?

      Донець ще затятіше пошкріб п'ятірнею в бороді.

      – Та вроді б донським козаком буду, а на прізвисько Омелько Пугач.

      – Пугу, пугу, козак з Лугу?

      – Атож. Так мій ще дід казав, тож його й прозвано було Пугачем. І батько мій звідтоді Пугач і я, значить, Пугач.

      – Так ти вроді як наш?

      – І ваш, бо коріння моє на Запорожжі, і не ваш, бо я з того боку Кальміусу, з донських козаків.

      – І вашим, значить, і нашим? – Савка якусь мить думав, а тоді випалив, певний, що загнав донця на слизьке: – А чого це ти, донський, як кажеш, козак, майже москаль, руський чоловік, царя свого підданий, а по-нашому балакаєш? Ти з Дону чи звідки?

      – З Дону. Із станиці Зимовейської.

      – То чого ж це ти по-нашому гуториш? Де набрався нашої мови?

      – Удома.

      – Уперше чую, аби в руських та по-нашому балакали.

      – Так ми всі хоч і донські козаки і на Дону козакуємо, а такі ж черкаси, як і ви.

      – Хто, хто?

      – Ну, малороси. Вашого брата на Дону до гибелі, чи не в кожній станиці цілі кутки їх. Дід мій Михайло теж родом був з Малоросії, а вже батько – козак донський, і я стало бисть донський. А вдома гуторимо по-малоросійському, по-вашому значить. Та й жінка моя Софія, сирота, дочка малоросійського козака Дмитра.

      – Прямо тобі… запорожець.

      – та втікавзДону,і б того.

      – А чого це ти, донський козак, який балакає по-нашому, та втікав з Дону, із свого краю, га? Не поладив з ким чи що? – мов