Ордер на любов (збірник). Валентин Чемерис

у тебе хлопець, дівчино. Коли б не він, потрапив би я в кумпанію до кальміуських раків. Спасибі, вік не забуду, – незнайомець сів на піску, важко дихав. – Крові багато вийшло, за погонею не було коли рану перев'язувати. Ще зовсім недавно Дон за милу душечку перепливав, а це в Кальміусі бульки пустив.

      – У вас плече прострілене.

      – Дякувати Богові, рана навиліт, – оглянувши плече порятованого, підсумував Тарас. – А зілля швидко вас на ноги поставить.

      – І то добре, що навиліт. Хоч куля й рідна, та все ж…

      – А ви чи не з москалів бува, дядьку, що з того берега?

      – Ні, я не руський. Козак донський я… Чули про таких – козаків донських? Почекайте, відійду трохи, усе розкажу. Три дні тікав, ні росинки в роті не мавши, комашню в очеретах годував. А перед самим Кальміусом на пограниччі напоровся на засаду, схопив кулю в плече… Спасибі тобі, парубче, і тобі, дівчино. Хороші ви, дай вам Бог щастя, а я, мать, піду…

      Спробував звестися й опустився на пісок.

      – Зараз, зараз минеться, як на собаці заживе. Тільки голова крутиться…

      – Куди вже вам іти, – жалісливо сказала Оксана. – Не ходоки ви поки що. У нас побудете та сил наберетеся. А звідки ви по-нашому вмієте балакати, дядьку із землі війська Донського?

      – Дак ми ж сусіди, а з ким поведешся – від того й наберешся. У нас ваші козаки бувають. І живе їх серед донців багато… Рідко в якій станиці ваших немає. Та і я вам не чужий, свій, можна сказати. Одного з вами племені. – Засилкувався встати. – Погуторив і гайда. Бо в мене ще дорога дальня, маю до самої вашої Січі дійти.

      – Куди там до Січі?! – жахнулась Оксана. – Та ви ж за слободою впадете. Не пущу вас. Я живу тут недалечко, на хуторі осавула Пишногубого. У нас перележите, рану залікуєте, сил наберетеся, а тоді вже й на Січ гайнете.

      Тарас було заїкнувся: «Але ж пан осавул…», як Оксана його враз перебила:

      – Та як ти міг подумати таке про мого батька? Та він у біді нікого не лишить – козацького ж роду він! Коли з кримської неволі втікав, побратима свого три дні на плечах ніс…

      – Дай Боже, щоби я помилився, – зітхнув Тарас, і до донця. – Оксана діло радить, перележати вам треба, дядьку, сил набратися. Ви ж як з хреста зняті.

      Донець криво посміхнувся.

      – Майже. Із шибениці, – і додав по хвилі. – Та ви не думайте про мене чого такого… розтакого. Не розбійник я, хоча можу й ним бути. Мене від правди-матінки шибеницею хотіли відучити.

      – Віримо, що ви не лихий.

      – Лихим я ще стану – за мною не пропаде, – пообіцяв комусь донець і додав, спохмурнівши. – Ой, стану! Багатьом тоді не поздоровиться! А найпаче царю-батюш-ці – дідькові б він був батьком!

      – Свят-свят, що ви таке говорите, дядьку?!.

      – А з царями інакше й не можна. Щоби нашу волю не душили, щоби козаків на своїх холопів не перетворювали!

      На тім боці почувся тупіт копит, ось з-за кущів вигулькнули голови вершників, цівки рушниць за плечима. На берег вихопився кінний загін. Тікати вже було пізно, донець простягнувся на піску, заповз у виямок. Не розгубившись,