Дядечко на ім’я Бог. Євген Положій

Читать онлайн.
Название Дядечко на ім’я Бог
Автор произведения Євген Положій
Жанр Современная зарубежная литература
Серия
Издательство Современная зарубежная литература
Год выпуска 2008
isbn 978-966-03-4494-5



Скачать книгу

другий поверх. Мені нема чого йому сказати. «Тримайся, хлопче!» хіба що. Я ще не знаю, що незабаром триматися доведеться й мені.

      На пятий день кохання Іко раптом повідомила, що їде в Бейрут: «Подивлюсь на ліванські кедри, а потім – у нас літак». Я не думав про те, що буде з нами далі. Мені було добре – от і все. Я чекав на повідомлення від батька – воно не надходило, тому я розчинився в Дамаску, розчинився в Іко, розчинився в собі, часі і просторі. «“У нас літак…” —це в кого?» – «У мене, Ейко, Тетри і Хідетосі». – «Ти полетиш із ними?» – «Так, у нас квиток із Бейрута до Токіо, через три доби…» – наче виправдуючись, відповідає вона. Щастя закінчилося. Іко починає збирати речі, автобус відходить через дві години. Пакує наплічник, зазирає під стіл, шарудить у тумбочці, перевіряючи, чи нічого не забула. «На, дивись, тут якась книжка», – виймає з шухляди тонку брошуру і кидає на ліжко. Я дивлюся – ти ба, російською, але нічому не дивуюся. Немає сил.

      Я цілую Іко в щоку. Інших, оригінальніших варіантів прощання в мене нема. Як і інших варіантів продовження стосунків.

      Важко передати мій стан – серце плакало за моєю Іко. Вона поїхала, а я лишився. «Лишився» – від слова «лихо». Я пролежав усю другу половину дня в готелі, привів думки до певного ладу, вийшов повечеряти, а коли повернувся, то застав нового сусіда – вічно усміхненого норвежця Гуннера. Він навіть уві сні всміхався – дивно, до того ж по-ідіотськи. Знічев'я я навіть прочитав книжечку, яку знайшла Іко, брошуру про масонів. Саме тоді я й почав робити ці нотатки, записавши до цього блокнота за одну ніч усе, що зі мною трапилося під час подорожі. Я писав коротко, тільки основне, лишаючи після кожного запису дві-три порожні сторінки, щоб потім, згадавши подробиці, повернутися і додати колориту й деталей.

      На світанку, коли закричав муедзин, я ще сидів за столом і дивився на своє незвично порожнє ліжко. День почався. Новий день мого життя. Тож хай він пройде де-небудь в іншому місці. Я не хочу більше Дамаска, без Іко він мені не потрібен.

      Сирія. Хама і Хомс. Норії та аргентинське танго. 15—16.03.

      Другого дня вранці я снідав у кафе гострим місцевим салатом – він добре прострілює мозок і шлунок. Куди їхати далі, чому мовчить батько? Я був розчарований. Того дня чуже давнє місто видавалося чи не єдиною «істотою», що могла мене зрозуміти. Писати мамі (нарешті я й про неї згадав, але дивно – не відчув за свою невдячність докорів сумління – і правильно, то вдавана невдячність) або доктору Споку – недоцільно: неможливо описати свій стан навіть на кількох сторінках електронного листа. Спочатку я думав, що в щоденник сухо нотуватиму лише факти і враження, але мимоволі він став схожим не на сухий конспект мандрівника, а на нотатки психіатра, він став радше описом внутрішнього стану, ніж описом навколишнього світу. Усе правильно: мені, як людині прискіпливій, значно легше спочатку занотувати, а потім відстежити, читаючи рядки, свою ж історію, наче спостерігаючи збоку, наче дивлячись на себе у дзеркало. Я споглядав