Пластик. Артем Чех

кляті муді… пробачте, артисти, захочуть висловлювати свої думки, відстоювати свої позиції, закликати до дій, виголошувати свої ідеологічні гасла та вимагати розміщення їхніх портретів, – страшно подумати, що буде, – хаос! Ми не впораємося з усім цим нашестям, нас з'їдять, затягають по судах. Особливо сексуальні та етнічні меншини. Вони нас звинуватять у ксенофобії, шовінізмі, расизмі, гомофобії, я навіть не знаю, у чому вони ще можуть нас звинуватити…

      – У націонал-соціалізмі, – додала Власова.

      – І в цьому теж. Це страшна сила – демократія…

      – Яз вами згодна, а тому можу виділити вам певну суму. Половину спишемо на міносвіти.

      – Я дуже вам вдячний, господи, як же я вам вдячний…

      – Та годі вам, ви проявили ініціативу, а з нашого боку – невеличка фінансова підтримка. Але!

      – Прошу?

      – Але якщо затрачені кошти, сили, апарат…

      – Телефонний? – вирішив пожартувати Культурний.

      – Апарат, – суворо продовжила Власова, – людський ресурс… буде втрачено, ви залишаєте своє місце.

      – Людський ресурс залишиться цілий у будь-якому випадку…

      – Сподіваюся… Отже, ви згодні з моєю пропозицією?

      Олександр Миколайович спітнів. У своєму задумі стовідсоткової впевненості він не мав (він знав лише те, що Малишева запрошувати він не буде), однак і задню вмикати, виставляти себе боягузом перед Власовою теж не хотілося.

      – Згоден, – сказав Культурний, відчуваючи, як піт підступними цівками спускається до його куприка.

      – Тоді… Щасти.

      Власова підвелася з місця, за нею піднявся Культурний.

      – На все добре, – відкланявся Олександр Миколайович.

      – Бережіть себе, – з холодним, неначе зимове скло, спокоєм промовила Власова і розчинилася в гірському пейзажі…

      – Не жінка – сталь, – промовив Культурний вже в приймальні.

      Біля вікна сиділа нетвереза Арина Родіонівна і, не звертаючи уваги на Олександра Миколайовича, тихенько співала:

      – Где же кружка, где же кружка бедной юности моей, выпьем с горя, выпьем с горя – сердцу будет веселей…

      «Перебріхує поета», – подумав Культурний.

      7

      Релігійний діяч Леопольд Лємкус був людиною більш ніж загадковою.

      Зовні був схожий на Путіна, точніше, не на самого Путіна, а на пана Арнольфіні, зображеного ван Ейком поруч із дружиною. Такі самі тонкі риси обличчя, майже нездорова худорба й сухотна блідість.

      Його погляди на релігію за останнє десятиліття змінювались ледь не щороку. Виходячи з того, що церква у містечку була одна і релігійний діяч також був один, мешканцям нічого не залишалось, як наслідувати Лємкусу.

      Батьки Лємкуса, латвійські націоналісти, свято вірили, що Латвія в недалекому майбутньому перетвориться на справжню європейську державу, і, маючи змогу стати емігрантами і перебратись до Сполучених Штатів – ще наприкінці сімдесятих, вони, проте, зволіли залишитися у Ризі й виховати з сина справжнього патріота та національно свідомого