Не опускаючи очей…. Вадим Крищенко

в мій дім,

      Якщо втомивсь з дороги.

      На лаву сядь

      І відпочинь хоч трохи.

      На підвіконні тут

      Пучок сухої м’яти,

      Щоб дух пахкий

      Всіх зваблював до хати.

      Заходь в мій дім

      І підійди до столу —

      Там груші стиглі

      В мами із подолу.

      Заходь в мій дім,

      Побачиш там ікону

      І все останнє

      З Божого закону.

      Заходь в мій дім,

      Заходь в мою гостину,

      Як брата рідного,

      Тебе я тут зустріну.

      Подам хлібець,

      Чарки наллю по вінця,

      Щоб ти відчув

      Всю душу українця.

ДЕ ВИ, ЗВИТЯЖЦІ?

      Туман зневір внизу і нагорі…

      А мій народ, неначе мухи сонні.

      Де ви, звитяжці, мужні бунтарі,

      Де вас із сідел поскидали коні?

      Хитренькі й підлі на підмостках сцен —

      Погаркають… І разом йдуть на каву.

      Брехня, зодіта в золоте слівце,

      Як павутиння, обплела державу.

      Хто люд зігріє, хто його спасе —

      Ці перекуплені вдесяте депутати?

      Ой, дожились, що продається все,

      І навіть те, що зветься «батько й мати».

      Забили баки спритні хитруни —

      І так лепечуть, аж пускають слину.

      На продаж ладні понести вони

      Розділену на клапті Україну.

      Їх не зупинять вбогі та старі…

      Все перемішано у вихорі вертепу.

      Звитяжці наші, мужні бунтарі,

      Прийдіте швидше,

      Бо душа вже стерпла.

КОЗАК МАМАЙ

      Він гуляє степом,

      Мчить за небокрай —

      Скрізь дорогу стелить

      Наш козак Мамай.

      Срібно шабля грає —

      Хай простить Господь.

      Враже, до Мамая

      Близько не підходь.

      Різьблене обличчя

      І козацька стать.

      Ой, Вкраїна кличе

      Волю рятувать.

      Кінь летить по сліду

      До ворожих зграй.

      І рубає кривду

      Наш козак Мамай.

      Не притишить болю,

      Не спинить коня,

      Що у чистім полі

      Долю доганя.

      Срібно шабля грає,

      Скаче кінь, як рись.

      Враже, ти Мамая

      Вічно стережись.

ЗАПИТАННЯ

      Мужі високі з телевежі

      В екстазі творчого вогню

      Так ловко брешуть, брешуть, брешуть

      Й самі вже вірять у брехню.

      Я слухаю словес лавину…

      І хочеться спитать мені:

      Чи ти збудуєш, Україно,

      Своє майбутнє на брехні?

ЯК МИ ЗРОБИЛИСЬ ТАКИМИ?

      Дуже охочі поплакать,

      Хочемо, певно, самі

      Лиш «ґаваріть» – не балакать,

      Душу тримати в ярмі.

      Йдем через весни і зими,

      Наче байдужі воли.

      Як ми зробились такими?

      Де і коли?

▲▲▲

      Не помахавши крилами,

      Ми повним душу криками.

      Доріг своїх не бачимо,

      А скиглимо