Не опускаючи очей…. Вадим Крищенко

маєм душі,

      Але прикрого у цьому теж нема.

      Наші душі літо не засушить

      І не приморозить їх зима.

      Наша пісня, друже, не остання,

      Наша сила – ще в цимбали б’є,

      Наша дружба як медівка давня —

      Не п’янить, а сили додає.

ОДИНОКА

      В неї хлопця забрала війна.

      Давня рана як прірва глибока.

      І вже шостий десяток вона

      Носить назву гірку: одинока.

      Йде, вдягнувши стареньке пальто,

      І сама – ніби горлиця сива.

      Ні, не скаже їй «мамо» ніхто,

      Бо нема ні дочки, ані сина.

      Працювала… Одна і в гурті…

      За весною котилося літо…

      Але так й не знайшовся в житті

      Той, хто міг би цю долю зігріти.

      Хоч не гірша від інших була —

      Незлоблива, струнка, кароока…

      А вже осінь лягла до чола

      І шепнула їй знов: одинока.

      Відкотились надія і сміх,

      Дощ у шибку вистукує дрібно.

      І питаються очі німі:

      І кому я, кому я потрібна?

      Сива жінка – зів’ялий букет

      У вікні, що ясніється збоку…

      Я малюю мінорний портрет

      І сльозою пишу: одинока.

ЗАРОБІТЧАНКА

      В жіночій долі смак гіркий…

      Хоч залишились вдома дітки,

      Вкраїнські молоді жінки

      Із дому їдуть на заробітки.

      Далекий і нелегкий шлях —

      Десь до Італії чи далі.

      І в заклопотаних очах

      Утіхи менше, ніж печалі.

      Як щастя мало, як щастя мало —

      Згадаймо істину стару.

      А під вікном чекають маму,

      Чекають доню і сестру.

      Як сліз багато, як сліз багато,

      Чому це сталось – не збагнеш.

      А без жінок пустує хата

      І рідний край пустує теж.

      Куди ви їдете – скажіть,

      Без вас розтоптуються душі…

      Але людині треба жить,

      І каже жінка: їхать мушу.

      І правда ця неначе ніж,

      Який заюшений криваво…

      Чого ж ти бачиш і мовчиш,

      Моя розгублена державо?

ДВОБІЙ

      Ти цілиш в мене, лихотворе,

      Але дрижить твоя рука.

      Я проти тебе. Хто поборе?

      Дуель ця буде нелегка.

      Весняних див дереворити

      Над головою я несу.

      Ти ж прагнеш злістю загасити

      Мою любов, мою ясу.

      Свинцем брехні пробити хочеш

      Ти віру, що з життя беру.

      Примруживши злоспраглі очі,

      Виважуєш ти кожен рух.

      Ти цілиш довго, точно цілиш,

      Щоб я упав, щоб в землю вгруз…

      Ні, не поб’є моєї сили

      Твоєї люті чорний туз.

      Бо наді мною й перед мене

      Землі і неба синій дах,

      Ранкове марево зелене,

      Застигле сонце в колосках.

      Твій постріл… Димним злом наллятий…

      Лиш обпекло десь біля скронь.

      Ти промахнувсь. Мені стріляти.

      Тепер мені вести вогонь.

      За біль, за кривду і за горе,

      Які