Коли звірі розмовляли: Українські народні казки про тварин. Сборник

посила третю дочку:

      – Піди подивись, що вони там так забарились! Нехай ідуть скоріш. Пора курочку різать.

      Та вийшла та й просить:

      – Музиканти мої, музиканти мої, заграйте мені!

      – Будеш танцювати?

      – Буду.

      – Ду-ду, ду-ду в дудочку,

      Скрипу, скрипу в скрипочку!

      А в лисички новий двір,

      Чотири дочки на вибір,

      П’ята вона, вийди сюда!

      Цок та й в лобок,

      Та й у шкіряний мішок.

      А лисичка, почекавши, бачить, що нема третьої дочки, посила четверту:

      – Піди поклич їх. Що вони там роблять?

      Та вийшла та й каже:

      – Музиканти мої, музиканти мої, заграйте мені!

      – А будеш танцювати?

      – Буду.

      – Ду-ду, ду-ду в дудочку,

      Скрипу, скрипу в скрипочку!

      А в лисички новий двір,

      Чотири дочки на вибір,

      П’ята вона, вийди сюда!

      Цок та й в лобок,

      Та й у шкіряний мішок.

      А лисичка чекала-чекала та й каже:

      – Що це вони там забарились? Піду сама покличу.

      Вийшла:

      – Музиканти мої, музиканти мої, заграйте мені!

      – А ти будеш танцювати?

      – Буду.

      – Ду-ду, ду-ду в дудочку,

      Скрипу, скрипу в скрипочку!

      А в лисички новий двір,

      Чотири дочки на вибір,

      П’ята вона, вийди сюда!

      Цок та й в лобок,

      Та й у шкіряний мішок.

      Ввійшли у хатку, взяли курочку, принесли додому і тепер разом поживають та добро наживають.

      Кіт, цап і баран

      Жили-були в одного господаря цап і баран. Жили в згоді-злагоді: сіна в’язочку – і ту між собою ділили. А як кого били, то тільки кота Мурлику; він такий злодій і розбійник, все тільки світом шляється та краде, що попало.

      Сидять собі раз цап і баран та й балакають. Аж тут де не взявся сірий кіт Мурлика, йде та так жалісно плаче, що аж засумували цап і баран, та й питають:

      – А чого це ти, Мурлико, так тяжко плачеш, на трьох ніжках скачеш?

      – Як мені не плакати? – відповідає кіт Мурлика. – Била мене стара баба, била, била, за вуса крутила, ноги мені поломила!

      – А за яку ж то провину?

      – Що я сам себе не познав та й бабину сметану злизав!

      І знову заплакав кіт Мурлика.

      – Чого ж ти далі плачеш?

      – А того плачу, що як баба мене била, то все говорила: «А до мене їде зять, то що мені замість сметани їсти подать? Хіба, – каже, – цапа і барана заріжу!»

      Заревіли, зарепетували цап і баран:

      – Ех, ти, проклятий котище! Ми тебе на смерть заколемо! Через тебе ж нам погинути прийдеться!

      Та котик вину свою признавав і прощення прохав. Цап і баран йому простили і всі три рада в раду: що робити, що чинити?

      – Ах, брате баранчику, чи тверда у тебе голова? – питає кіт Мурлика. – Ану попробуй у ворота вдарити!

      Баран з розгоном кинувся та буц рогами у ворота. Ворота похилилися, та не відчинилися. Піднявся цап рогатий, бородатий та як туцнув у ворота, а ворота відчинилися. Порох стовпом піднімається, трава до землі згинається, біжать цап і баран, а за ними скаче на трьох ніжках сірий