Іван Богун. У 2 тт. Том 1. Ю. В. Сорока

Іване, вільно. За таке життя що хоч віддаси, хоч душу Богові. Там козак – усе! Сьогодні пан, а назавтра може й пропав, але навіть не це головне. Розумієш, там людину видно наскрізь, що воно за одно. Тому справжньому лицареві там просто і добре жити.

      – А-a, – протягнув Іван, хоч і зрозумів не все зі сказаного, – а чому ж ти тоді на Січі не залишився?

      – Я? – Омелько всміхнувся і дістав зі шлика люльку. – Щоб постійно там жити, то я не здатен. Занадто жіноцтво полюбляю. А так, у похід, то воно ніколи не пізно. Січова брама завжди відчинена. Прийшов – здоров будь, йдеш – ходи здоровий. Може, навесні й подамся, на морі козацького щастя спробувати.

      – А мене візьмеш? – очі Івана аж засвітилися.

      – Не зарано?

      – Ні!

      – Подивимося. Ще треба знати, яка твого батька воля на те буде.

      Плечі в Івана опустилися.

      – Не пустить. Я вже й ту латину нудну вивчаю і все, що панотець загадають, а він все одно не задоволений…

      – Не переймайся, малий! – поплескав його по плечу Омелько. – Прийде ще твій час.

      Раптом, перериваючи розмову, з чагарників, що росли обабіч дороги, з тріском і хмарками снігової куряви вихопилася і побігла навперейми вершникам темна постать.

      – Тпр-ру! – натягнув Омелько повід наляканого коня, одночасно вихоплюючи із сідельної кобури пістолет. – А я зараз якомусь дурневі як шмальну!

      – Не стріляйте! Дядьку Омельку, не стріляйте! – почули вершники тонкий дитячий голосок. Придивившись, впізнали молодшого сина Охріменка – дванадцятирічного Миколку.

      – Ти чого кидаєшся, немов Пилип з конопель? – напустився на нього Омелько.

      – Мене батько послали, – тремтячим від холоду й переляку голосом вимовив Миколка. – Тікати вам потрібно, дядьку Омельку!

      – Це ж ще чому?

      – Ляхи за вами приїздили. Я сам чув, як жовніри мовили, що лиш упіймають, так одразу ж на палю і посадовлять.

      Омелько пошкрябав пальцями кілька днів неголену щоку.

      – Так ось… Ну що ж, зачекаємо, доки поїдуть.

      – Не можна! Ніяк не можна! Тато казали: на хуторі іуда є. Ляхи знають, що ви з Іваном на шаблі битися поїхали, зараз, певно, навперейми поспішають.

      – Отакої! – Омелько подивився на Івана.

      Іван повільно похитав головою.

      – Не дивись так… Чуєш?! Не дивись, Омельку! Це не міг зробити батько.

      – Та знаю я, не мели дурниць, – козак простягнув до Івана руку, – йди сюди.

      Іван торкнув острогами коня і за мить зрівнявся з Омельком. Той похапцем піймав його голову і притис до грудей.

      – Прощавай, брате. Видно, доля по-своєму покладає, мушу раніше, аніж планував, на Низ податися. Пам'ятай, усе, чому тебе вчив. Якщо через п'ять років не повернуся і звістки не матимете, все моє майно за тобою. Біля хати, під сливкою, скринька… Знайдеш, одним словом. – Омелько різко відсторонив Івана. – Давай їдь. Будуть запитувати, скажи: він щойно почув, як хтось наближується, і утік.

      – Омелько! – ошелешений усім, що відбувалося, Іван учепився тому в жупан і не відпускав.

      – Уперед! Уперед! – козак оперезав батогом