Іван Богун. У 2 тт. Том 1. Ю. В. Сорока

безжурно потягували люльки і очікували на вечерю. До гурту мовчки підійшов Нечай і висипав із сорочки кількадесят величезних раків. Заходився натягувати шаровари.

      – Дивно сіє, – озвався ієромонах, – столь крихітне плесо водяне, акі калюжа на весняному шляху, а скільки в ній тварі Божої плодиться! Благодатний се край, воістину благодатний!

      – Це ще що, отче, тут у нас сила різної звірини водиться. А що вже у плавнях! А у Дніпрі! Сам от осетра руками упіймав, то троє не могли на берег виволокти. їй-бо не брешу! Конем зачіпляли, – відповів йому Васюк Зоря.

      – Еге ж, благодатний край, – повторив ще раз Інокентій, – а все ж пустиня. Немає тут людини, не проживає. Стогне душа православна під п'ятою римської церкви, взиває до Бога всяк сущий, а сюди не поверне стопи свої. Проклято в обителі сій.

      – Дике Поле… – дивлячись на танцюючі язики полум'я, протягнув Макогін.

      – Чому проклято, отче? – не зрозумів Іван.

      – Та нічого воно не проклято! – відмахнувся Васюк. – Ось лише татарва клята. Так і чигають іроди. Ну нічого, ще подивимося… Вони й зараз не так вільно себе тут почувають, як раніше. Бувало, дід розповідав, табуни свої у цих степах випасали. Тепер вже зась. А коли-небудь так погонимо, що й за Перекоп носа не поткнуть.

      – А на біса? – обізвався Місюрка. – Щоб пани свої фільварки тут заклали і ярмо тобі на шию натягли?!

      – Мені? – Васюк заклав оселедця за вухо. – Заслиняться!

      – Магометанин єсть суть од диявола, ворога людського, – підняв палець угору Інокентій, – брань з ним має чинити всяк православний, іже архангели з бісами і тьмою брань чинять.

      – А тобі, пане Місюрко, бачу, міцно пани смальцю за обшивку залили, – зиркнув на Місюрку мовчазний Макогін.

      – Усяко бувало. Дасть Бог, поквитаюсь.

      – На те й вона, Січ-матінка, – вишкірився Васюк Зоря.

      – А татари, ти вже вибач, панотче, – провадив далі Макогін, – часом не гірші за братів-християн.

      – Богохульствует! – отець Інокентій грізно подивився на Кіндрата.

      – Це як хто бачить, – не здавався Макогін, – тільки з ними часом легше порозумітися, аніж з ляхами. Я от вісім років короні служив, за них, собак, груди підставляв, а яка за те дяка? Виписали з реєстру, і діло з кінцем. Іди, козаче, під пана… Дзуськи!

      Іван насторожився.

      – Ти в якому полку служив, Кіндрате? – запитав він трохи згодом.

      – У Брацлавському, тобі що?

      – У Брацлавському! – зрадів Богун. – Може, знаєш такого – Омелько Чорний? Він Вороновицької сотні був козак. Уже п'ять років, як до вас на Низ подався, і ні слуху ні духу.

      – Омелько Чорний? – Макогін замислився. – Ні, не чув. За п'ять років багато води стекло, може, й загинув де… Ти не чув, Васюк?

      – Ні, – озвався той. – У нас, хлопче, п'ять років – великий шмат часу. Он гетьманів одних скільки помінялося, кошових… Буває, часом через кілька місяців на Січ повернешся, глипаєш – через одного незнайомі. Слава, вона крівцю полюбляє.

      Іван мовчав. Вірити в те, що Омелько загинув, йому не хотілося. Тоді чому ж пропав, чому