Іван Богун. У 2 тт. Том 1. Ю. В. Сорока

кутку, не було жодної людини. П'ятеро його майбутніх попутників гуляли по-козацьки.

      – Гершко, жиде, а йди-но сюди! – мовив діловито один з них.

      Гершко – огрядний представник нації шинкарів та орендарів, з довгими смолянистими пейсами, зодягнений у широчезну брудну опанчу і мащені гусячим жиром чоботи, запопадливо наблизився до козаків. Масні губи під його орлиним носом розповзлись у догідливій посмішці.

      – Що пан має до мене? Я таки маю для пана все, що той забажає!

      – Тю! Та невж-же? – язик козака, який говорив (Васюк Зоря), помітно виходив з покори господарю.

      Другий запорожець (Кіндрат Макогін), підняв голову зі столу, де вже деякий час відпочивав, і навів очі на шинкаря.

      – Т-треба б пейси йому повисмикувати.

      – Зачекай, – підняв руку Васюк. – Гершко! Дай горілки. В нас панотець тверезий.

      Інокентій, що теж добряче сп'янів, відчайдушно замахав руками:

      – Од диявола сіє! Геть, христопродавцю, я більше пити не буду!

      Але Васюк не вгавав:

      – Ну то бурсак вип'є чи он пан Місюрка.

      Місюрка одним духом вихилив усе, що залишалося в його об'ємистому коряку.

      – К бісу твою брагу! Меду давай, кращого! Золотом плачу!

      Гершко із сумнівом подивився на «пана Місюрку». Той недбало витяг з кишені цехіна[19] і пожбурив ним у шинкаря.

      – Тримай.

      Макогін повільно піднявся.

      – Таки повисмикую.

      Васюк Зоря недбало відмахнувся, і Кіндрат знову впав на лаву. Позіхнув.

      – Потім висмикаю.

      Бурсак Нечай мовчки палив люльку, підсміюючись з п'яної розмови. За хвилину на столі стояла величенька сулія меду. Він, зітхнувши, подивився на неї, потім на присутніх за столом і нарешті кинув погляд на Івана.

      – Рятуй, чоловіче, – посміхнувся він до Богуна. – Самі не подужаємо.

      – Точно! – погодився Зоря. – А ходи-но до нас, хлопче, сидиш там сам…

      Двічі Іван себе запрошувати не примусив. За тиждень подорожі на самоті він був радий хоч якому-небудь товариству, але, головне, там були справжні запорожці! І його кликали до них за стіл, як рівного до рівних! Скоро невідомо-звідки з'явилися музики, в яких Макогін жбурнув жменею срібла, і гулянка покотилася, набираючи оберти. Тоді й домовилися вирушати на Січ разом, перед сходом сонця…

      Сонце стояло досить високо, коли Іван прокинувся і відчув, що знаходиться в соломі, маючи перед очима якісь скріплені між собою бруси грубо обтесаного дерева і вкриті пилом та добряче утоптані чоботи. Над чобітьми починалися холоші мащених дьогтем шаровар і поли розхристаного каптана. Що було вище, заважав розгледіти оберемок соломи, але з-під нього лунало таке могутнє хропіння, яке наводило на думку про присутність там когось з вчорашніх знайомців. Від спраги, здавалося, злиплося все нутро. Нарікаючи, Іван виліз із соломи і лише тепер помітив, що він знаходився на великому возі, до половини закиданому соломою.

19

Цехін – старовинна італійська золота монета