Іван Богун. У 2 тт. Том 1. Ю. В. Сорока

повернувся до світлиці і наповнив келихи. Рудницький недовірливо зиркнув на козака, але за хвилину закотив очі від задоволення – мед був дійсно набагато кращим.

      – То пан не знає, за кого мова? – запитав він, підштовхуючи пусту чарку до бутля.

      Федір налив ще по чарці і зламав гербову печатку, розвертаючи лист.

      – Омелько Чорний? – мовив нарешті здивовано. – І що він накоїв?

      – Багато чого. Найголовніше – грабунок майонтку пана Станіслава Конєцпольського, коронного гетьмана Речі Посполитої! – щоб посилити враження від сказаного, поляк підніс угору вказівний палець. – Загинули кілька родичів гетьмана, пограбовано і спалено майна на сорок тисяч злотих. Тож не дивно, що пан гетьман волів би на власні очі побачити цього хлопа, про що й прохав пана старосту.

      Богун розвів руками.

      – Боюсь, пане ротмістре, у цій справі я нічим не зможу допомогти, як би не хотів задовольнити бажання гетьмана. Чорний дійсно був тут. Але знайшов своє господарство занедбаним, а його родичі повмирали. Тож він подався невідомо куди. Я й не затримував. Цей козак виписаний з військового реєстру, отже, мене його доля не цікавить.

      Рудницький спохмурнів і відставив келих.

      – Але пан має знати: то є реблізант! Спільно з татарами, ворогами Єзуса та Хреста освєнцоного, він обагрив руки кров'ю християн. Якщо пан допоможе упіймати сего янцихреста, він зробить справу, вельми бажану Богом.

      – Я розумію, пане Рудницький, але не спроможний допомогти. Омелька Чорного немає на хуторі, і місцезнаходження його мені невідомо.

      – Як багато часу він відсутній, проше пана?

      – Близько двох тижнів.

      – Пся крев! – голос Рудницького став зверхнім, навіть загрозливим. – Пан має знати ще й таку річ, що приховування карного злочинця теж потягне за собою відповідальність, і чималеньку.

      Богун добавив у голос металу:

      – Я повторюю, тут ви його не знайдете!

      На хвилину запанувала гнітюча мовчанка, потім Рудницький розв'язно відкинувся, спираючись спиною на підвіконня.

      – Добже! Бардзо добже, – на обличчі в нього сяяла посмішка, хоча очі палали невгамовною люттю. – Маю вам сказати, що, окрім сказаного раніше, є ще деякі мотиви для того, аби спробувати пригадати, де Чорний.

      – І в чому вони покладаються?

      – Наприклад, у тому, що пан староста зацікавлений надмірно в арешті злочинця і як результат цього – в прихильності коронного гетьмана. Напевне, тому він просив вам передати, що ви все ще знаходитесь у судовій тяжбі з паном Замойським з питань належності ґрунтів, на яких побудовано ваш майонтек.

      – Я добре пам'ятаю про ці обставини, – прикрив очі Богун.

      – Тож?

      – Пане Рудницький, хочу сказати вам: я свято вірю в закон, суд і Річ Посполиту, тож даремно лякаєте.

      – Ви впевнені?

      Богун витримав палаючий погляд.

      – Так, я цілком впевнений, – твердо мовив він.

      Обидва встали.

      – Що ж, обід готовий. Запрошую пана ротмістра покуштувати, чим Бог наділив.

      – Дзенькую, –