Іван Богун. У 2 тт. Том 1. Ю. В. Сорока

Мотря знизала плечима:

      – Івась як Івась. Підріс трохи, усе за тебе питає, а хто йому що відповість?

      – Не забув-таки, козачок, – посміхнувся Омелько якось по-особливому тепло, навіть ніжно. Але від раптової думки посмішка йому кудись поділась. – А що ж пан хорунжий, випищиків сам з хутора попросив, чи як? – поранене око козака чомусь почало сіпатись.

      – Що ти, що ти! Не кажи так, Омельку, не гніви Бога! – замахала руками баба Мотря. – Пан хорунжий добра людина, дай йому Боже щастя та довголіття. Він, заступник, нікого не дасть образити. Були тут від старости, універсал читали. У тому універсалі таке, що не приведи Господи! Щоб випищики, мовляв, і їх сім'ї на старостинські ґрунти йшли, на панщину. Та пан хорунжий відповів їм так: «Я на своїй землі кого хочу, того й наділяю, а ви, мостиві пани, носа не пхайте, бо люди і без того на вас, на ляхів, лихі». Так ось. Тільки… – бабуся тихцем зітхнула, – щоб йому, соколу ясному, за свою доброту велику кари не сприйняти. Кажуть люди, староста листи коронному гетьманові пише і канцлерові, і навіть самому королю! Хоче, псявіра, частину землі в пана хорунжого відсудити…

      Коли Омелько ранком наступного дня прочинив важкі дубові двері й ступив до світлиці, Федір Богун, зручно примостившись, сидів у фотелі. Палив люльку і, мружачись від тютюнового диму, читав писаного на листку цупкого жовтуватого паперу листа. Його довгий чуб і вуса дійсно посивіли немов сніг з того часу, коли Омелько востаннє бачив пана хорунжого. Козак відкашлявся.

      – Здоров будь, пане хорунжий, – розвів руками, – вітай, чи що…

      Богун підняв на прибулого очі. Кілька секунд дивився, мабуть, не пізнаючи.

      – Здоровий ходи і ти, козаче. Які справи привели?

      – Та справи нехитрі, приймеш випищика до гурту?

      Богун напружився. За мить сплеснув у долоні і підхопився на ноги.

      – Омельку?

      – Я, мосьпане!

      Мовчанка. Богун, ніби про щось роздумуючи, дивився на прибулого. Не наважувався порушити тишу й Омелько. Нарешті обличчя хорунжого повільно розплилося в посмішці.

      – Тю! І розтовкли ж тобі пику, чоловіче. Я й не признав спочатку. Яким то ти вітром до нас?

      – Попутним, вашмость, – посміхнувся й собі Омелько, – ну то приймеш?

      їдучи до Богуна після років війн та поневірянь, криючись дорогою від людей, аби не потрапити до рук польських урядовців, для яких він став небезпечним злочинцем, Омелько очікував якого завгодно прийому – від прохолодного до відверто неприязного. Як-не-як Богун був шляхтичем і завжди належав до більш поміркованої частини реєстровців. Але такого прийому, що вчинив йому Федір, він, признатися, не очікував. Несподівано для Омелька хорунжий вхопив його у свої ведмежі обійми. Міцні обійми, якими добрі друзяки вітають один одного після довгої розлуки. Довго стискав. Нарешті, розпрямивши руки, поглянув на козака.

      – Дурне питаєш, голубе, дурне! Щоб я свого козака полишив? Та нехай би все вогнем горіло! У ляхів свій реєстр, а у мене свій. Ох, Омельку, і дісталося ж тобі!

      – Усякого бувало…

      – То