Бардо online. Світлана Поваляєва

Він усе пришвидшує ходу, мовби намагається втекти від цього світло-звуку, що перетворює закрижанілі водорості його нутрощів на роїсті червоні цятки, а всі відчуття – на колонії тих цяток, йде незугарною спортивною ходою, доки не зривається на біг. Він біжить. Біжить. Він заблукав у цих кишках. Паніка – це жах. Жах – це паніка. Жах – це просто жах. Жах – це просто слово. Жах – це життя. Життя – це жах. Жах – це істина. Те, що завжди з тобою. Він біжить.

      А коли ця вічність закінчується, настає вічність зачинених дверей в кінці тунелю. Це звичайні броньовані двері, покриті обшарпаною жовтою фарбою, на них намальовано трикутник з чорною блискавицею, а під ним прикручено залізну табличку з попередженням про смертельно високу електричну напругу. Нарешті він штовхає двері, але ті не піддаються, і тоді він тягне їх на себе, підчепивши за край кінчиками пальців. Двері скрегочуть, немов потривожені у своїх глибинах кити, відчиняються до половини і клякнуть намертво. Він боком протискується в темну шпару й потрапляє до неосяжної чи театральної, чи кінозали. Лунка напівтемрява пересувається між рядами порожніх крісел. На місці завіси або кіноекрана він бачить велике матове шкло, за яким рухаються, наче в океанаріумі, зловісні довгасті тіні. Він підходить упритул, сповнений ілюзії, що зараз побачить акул, касаток і скатів, але натомість розуміє, що це щось на кшталт однобічного дзеркала у поліцейському відділку. Це задня дзеркальна стіна за шинквасом, крізь неї він, наче за шибою, бачить бар і всіх його завсідників. Бармен сповз по стіні, зронив голову на тричі прострілені груди і катуляє в долоні медитативні кульки – власні очні яблука. Може, це загублена територія у Second Life, де грубо намальовані трупи жертв радіації, хімічної атаки чи побутового вибуху газу п’ють незмінну і бутафорську, як намальований вогонь, випивку. З цієї оглядової позиції присутні в барі постають купами древнього сміття, мертвотою, падлом, стервом, інсталяціями з розкурочених манекенів у розтрощеному рейдерами музеї воскових фігур, велетенськими шкаралупами комашиних яєць, що виїдені зсередини словами і поточені словами ззовні, цілими горами звалених на купу вбитих ботів у глухому закамарку Counter Strike, бляклих і неоковирних ботів, яких він сам понастворював, щоб говорили. Щоб говорити. Щоби було з ким говорити. І тут він розуміє нарешті, що він помер.

      Кульова блискавка подорожує будинком

      Листопад накрив мокрим рядном. Гайвороння щедро засирало цвинтар, і здавалося, що то перший сніг. З усіх секреторних залоз соталася нежитем і слізьми пізня осінь, крізь раптові пролизні у хмаровинні зиркав далекий Місяць. Восени Місяць плаває дуже далеко від землі, це влітку він підлітає майже впритул до лиця, ніби хоче глянути тобі в очі. Електрична кров у замерзлих кам’яних судинах міста згорталася у паруючі тромби, утворюючи автомобільні корки на дорогах. Уздовж хідників та узбочин вигулькували буденні видива зіжмаканих, мов паперова серветка, машин; згуртованих у мовчазному роздратуванні