Бардо online. Світлана Поваляєва

медичні ґумові пальчата і скачані разом з трусами і прокладкою капронки, бите шкло і пластикові стаканчики, згарки свічок й жмути собачої шерсті.

      У склепі затишніше, ніж на вулиці. Принаймні не дме вітер і не сіє мжичкою. Вогник запальнички освітлює кілька наглухо запаяних трун, що тримаються на вбитих у стіни залізних шкворнях. Одна труна – під самою стелею – має зсунуте віко. Дивно, чому лише вона одна, адже на цвинтарах мародерствують стільки, скільки ті існують. Що може вціліти, особливо у більш-менш стародавніх гробівцях? Пам’ять? Якщо є кому пам’ятати.

      Будучи вороною, або цвинтарним псом, чи котом, за Юрою можна спостерігати крізь проріхи в стелі: вона розкрила свою мобілку-жабку, щоби мати хоч трохи світла, і стає на вільні шкворні сусідньої стіни. Вона лазила у такий спосіб пожежною драбиною.

      Опинившись під стелею, зазирнула до порожньої труни. Мобілка згасла. Юра стоїть, як дурна, розчепірившись на металевих опорах, тримається однією рукою за найвищу залізяку і курить. На кожну тягу кінчик цигарки спалахує, але цього світла бракує, аби щось роздивитися. Дим в’юниться по стінах зеленкуватими гадюками, що ніби ледь жевріють власним рухом. Докуривши, дівчина засвітила мобілку і зазирнула до труни. Порожня, якщо не зважати на пляшку з-під хересу, чиїм густо-зеленим боком ковзнув тьмяний полиск. Як часто цікавість не винагороджується. Юра зістрибнула долі. Присіла навпочіпки і сперлася спиною об стіну. Гнильний листопадовий настрій потроху вщух до медитативного депресняка. Принаймні перекортіло когось закатрупити.

      Спочатку «всіх» довкола «тебе» не надто багато, переважно це рідня. Але з часом всіх стає дедалі більше, вони оточують тебе, намагаючись налагодити контакт – ніби за допомогою скручених дротиків під’єднати до мережі лампочку або телефон. Більшість свого тутешнього часу ця Юра жила собі так, ніби особисто з нею відбувається щось непересічне і, відповідно, вона через це – також неабияка особистість.

      Неабияка особистість зітхнула й підвелася, розтягуючи затерплі кінцівки. Холодно. Холодно і темно. Але поза цвинтарем висить стійка колективна ілюзія міста – там світло від електрики, тепло – від неї ж, і є «всі». І всі колективно щосили невпинно вдають, ніби не знають, що довкола холодно і темно.

      Захотілося випити гарячого чаю, зжерти гарячого м’яса, залізти до гарячої ванни, віяти на волосся гарячим повітрям з фена, опинитися поряд з гарячим чоловіком, накритим теплою ковдрою, і Юра тихо вибралася зі склепу назовні.

      Вона йде ніби морським дном – на глибині електричних скатів-манта, електричних потворних рибвудильників, сліпих глибоководних створінь. Тінь цвинтарного пса шаснула за найближчий надгробок. Дерева і кущі тихо глибоководно проміняться пухнастою філіґранною памороззю. Ворона перелітає за Юрою з дерева на дерево. Наближається химерний шерех автомобільних шин, ніби то – розмите світло фар з таким звуком шириться, чіпляючись за дерева. Авто зупиняється, і світло