Бардо online. Світлана Поваляєва

боїться, що Він так у її бік і не гляне. Юра не бачить коханого джимміморрісонівського обличчя (ще гламурнішого, ніж переважна більшість плакатних зображень його праобразу) – тільки кучеряву кучму доглянутого вороного волосся. Зате Юра чує розмову.

      – …типу на маніяка нарвалася…

      – Мамаша її мене задрала, дістає з того дня, як мєнтура в школу приходила, як тільки перестріне, починає гнати, типу, ви ж за однією партою сиділи, ви ж додому зі школи разом ходили, ти маєш щось знати, може, в неї проблеми які були, може, вона залетіла чи почала колотися… ну таке. Вже не знаю, кудою ходити, щоб на неї не нарватися. Очі заплакані, морда розпухла, з рота смердить, і дивиться так прямо в очі, як душу виймає, таким поглядом, ніби то я її доцю трахнув і закатрупив.

      – Пошматував і з’їв. А голову зварив і з черепа зробив попільничку.

      – А може, вона й кололася – така странна завжди була. Як емо.

      – Хто? Юра?

      – Ну.

      – Да, пацавата історія… Я Її, правда, майже не знав – так, у дворі бачив.

      – Ну як! Ми ж усі якраз перед тим, як вона пропала, ввечері за гаражами тусили. Ти тоді тоже був. Я ще тоді помітив, що вона на тебе дивиться.

      – Чого на мене? Я тоді просто з пивом прийшов. Ну, з бірміксом…

      – Нє, вона на тебе весь вечір дивилася.

      – Не пам’ятаю. Якби вона щось говорила, я б запам’ятав, а так… Але ну і шо? Я Алку обкатував.

      – Та нічо. По-моєму, вона була в тебе закохана.

      – Хто?

      – Блін! Та Юра!

      – Ну і шо? Була, була – чо «була», може, вона жива.

      – Ну, тоді її хтось викрав.

      – Хто?

      – Ну, маніяк. У підвалі тримає. Або сектанти. Чи, там, чорні трансплантологи.

      – Ну да, цигани! Може, вона сама з дому втекла – я б від такої мамаші точно втік.

      – Даа… а ти звідки мамашу знаєш?

      – Вона до моєї часто заходила, або під вікном так стане – і давай чесати про ціни, про політику, про релігію. Про релігію – найбільше.

      – А тепер?

      – Тепер не заходить.

      – А до мене чіпляється.

      – Гівно.

      Юра з усієї розмови розуміє тільки своє ім’я – решта звуків нагадують суперклей «Момент» швидкістю, з якою вони загусають і випаровуються. Простір – це грушевий сироп – Юрі так дивно: ніби чутно кожне слово, а сенсу не добрати – звуки вливаються один в одного і змішуються, як гуркіт потоків у водоспаді. Тільки звук «Юра» виринає з шумового тла. «Про мене говорять», – думає Юра, мовби заповнена всередині крилатими мурахами, котрі лізуть з неї назовні, щоб розлетітися навсібіч і набудувати в світі нових мурашників. Голоси. Заціпеніння вересневого полудня, оса невпинно рухає всіма своїми органами – як трансформер, старанно, хижо, безтямно працює жвалами. Звідкись Юрі згадується те, чого вона не знала: ентомологи називають ос корсарами.

      Корсари сідають на облущене підвіконня хати з прибудованою на даху банькою – на підвіконня аматорської