Бардо online. Світлана Поваляєва

ому прорвало греблю, думки ринули таким потоком, що всі його сили тепер йшли на те, аби триматися річкового лона, хапатися за кущі, стискати щосили в обіймах шкарубкий стовбур і вузлуваті корені старезної дикої груші – не дозволяти вирові віднести себе у невідоме.

      Бабуся споконвіку жила в груші. Вона завжди сиділа у розвилці стовбура, на грубій зморщеній гілляці, вмостившись темнавою плямкою тіні поміж галуззям і листям, наче всохлий зчорнілий плід. Її шкіра була такою ж, як і деревна кора, її шкіра була корою, а деревна кора – її шкірою, старушенція і старезна груша жили в одній шкурі. Бабусині очі нагадували дикий мед у стільниках, захованих у струхлявілому дуплі, куди на мить застрибнув промінець серпневого сонця. Її погляд, наче тьмяна яшма завмерлого лісового озера, був тільки ворушінням темряви у шпарі прихилених дверей. У цій темряві крізь отвір для ключа зблискував язичок свічки або жарини у вічках старожитньої чавунної праски. Лише за випадковим полиском очних білків можна було вирізнити у грушевій кроні темну бабусину фігурку в коричневій сукні. Бабусині зіниці скидалися на скалки шкла від пивних пляшок, що осіли під вагою благань про порятунок на дні річки. Бабуся усміхалася запалими губами й мугикала нескінченну мелодію. Це його тримало у блаженній прострації, коли картинки багатьох снів плівками накладаються одна на одну. Він дрімав і дивився на листяних брижах свої діафільми. Йому снилося, що він – велетенське череп’яне горня, завбільшки з гору, і його стіни штурмують озброєні лицарі з комашиними головами. Переважно то були гіпертрофовані голови ос і мух. Він бачив умерзлі в кригу брунатні водорості, що вібрували од безвиході й відчаю. Жах цих істот неможливо було осягнути. Червоні цятки метушилися, пульсували, ділилися навпіл, поглинали одна одну, зливалися в колонії… Все це не мало ніякого сенсу і не цікавило його – він просто спостерігав, заколисаний бабусиним мугиканням, ніби крізь нього поволі проростало молоде грушеве пагіння. А тоді в грушу вдарила блискавиця. Він дивився на охоплене полум’ям старе дерево і більше не чув крізь гудіння вогню бабусиного голосу. Йому здалося, що він осягнув жах гігантських закрижанілих водоростей. Потім його огорнув густий чорний дим. І це тривало вічно. Тоді вічність чорного диму спливла і настала вічність сірого туману. А тоді він прокинувся біля обгорілої груші й побачив час, котрий плинув на два русла – як рогатка ріки, в дельті якої він поселився біля самого річища. У часі пливли слова, наче тріски, гнилі квіти і дохла риба у повінь. А в небі пливли хмари, і кожна хмарина була на щось схожа. Він ухопився за грушу і чекав, що та обійме його навзаєм бабусиними зморшкуватими і покарлюченими руками. Але цього не сталося, а потік лише дужчав. Рівень слів піднімався так стрімко, що доводилося пнутися вгору, аби не захлинутися. Гуркіт заповнював його по вінця, й врешті він здався – перестав боротися і загубив і стовбур груші, і дно, з якого той стримів. Час підхопив його і поволік геть, наче лосося, обліпленого словами. А тоді його вижбурило на плесо. В горлянці застряг здоровенний, слизький від мулу кругляк. Він ковтнув його і сказав: «Я».

      Він приходить до цього бару, скільки себе пам’ятає – як мінімум тиждень. На дворі перлистий морок пробирає до кісток, обмацуючи органічну плоть вправними пальцями хірурга. Шепіт снігу в розмитому світлі, шурхіт людських тіней по хідниках, шерех автомобільних шин у рідкому бруді нагадують про колонії червоних цяток, поглинутих своїми на позір примітивними процесами виживання. Він стоїть на балконі й дивиться на нічну заморошену мжичкою вуличку, окреслену плямами рівновіддалених ліхтарів, – це останнє, що він утримує на сітківці перед виходом з приміщення. Ліхтарі ведуть його манівцями, наче болотяні вогники, блимають і гаснуть за спиною – морок їх заковтує один по одному. Від цього гнильного грудня неможливо сховатися й у нічному барі, навіть у дуже затишному нічному барі. Але він приходить сюди щоразу раніше і щоразу надовше, бо вже ніби звик до свого місця в кутку біля шинквасу. Місце на сцені, звідкіля крізь прохукане в ласицях і тумані вічко можна хоч щось роздивитися в партері. Проріха в завісі. Бармен Ігорьок повільно і ретельно протирає пивні кухлі, ніби це окуляри убитого шрапнеллю ворога, котрі Ігорьок сам себе зобов’язав передати небіжчиковій дружині. За шинквасом на високому стільці по-пташиному примостилася крихкотіла дівчина. Вона працює клоуном на дитячих святах. За центральним столиком мовчки пускають сигаретний дим дві гоу-гоу-тьолки, які теж, можна сказати, працюють клоунами, тільки на дорослих святах. Їм не до сміху. Струнке тіло однієї з них, тієї, що із забинтованим обличчям, обтискає чорна шкіра ґвинтажного комбінезону, а на другій – лялькові панталончики та лялькова ретросукня, рожева, в рюшах і бантах, тільки із заглибоким як на дитячу ляльку декольте. Тут вони – кельнерки-волонтери – розносять від шинквасу напої завсідникам. Подейкують, ніби справжня кельнерка звідси пішла назавжди, та в це мало хто вірить. Швидше за все, якщо вона взагалі тут була, вона колись має повернутися, виголошує Женщена В Поліетиленовому Кульку щоразу, як про це заходить мова. Освітлення – тьмяне, в його бульйоні безкисневе повітря перекипає мов тлущ, каламуть загусає на одязі плямами. Повітря насичене булькотінням приглушених голосів, що конденсуються тут і не виходять назовні. Липка сутінкова сепія привокзальної чебуречної, тільки без запахів.

      Скоро