Бардо online. Світлана Поваляєва

– всі люди митці, а живуть переважно як бидло.

      І знову співає: «Любов – як закручені крани негоєна, рани – краплями плазми точаться полисками нічної реклами перебігають дорогу нічним убивцям…» – а Водій Маршрутки з тваринним острахом позирає на дримбу, водночас і боячись, і хворобливо чекаючи, коли та оживе і прохромить його своєю руйнівною вібрацією. Святий Пес Пива раптом ніби мимохідь звертається до Божевільної Юри:

      – Розкажи щось про себе, Божевільна Юро, щось таке, щоб ми зрозуміли, хто ти така.

      Божевільна Юра усміхається і скеровує свій арбалет просто на Святого Пса Пива, але той і вухом не веде. Звик. Божевільна Юра стенає плечима:

      – Одного разу я так посварилася з мамою, що вибігла з хати як була, і мені здалося, ніби я вже ніколи не повернуся назад. Я пішла на цвинтар – я там завжди читала книжки, коли на дворі тепло, – і мені раптом так нестерпно закортіло перечитати «Сто років самотності», наче я зараз помру без цієї книжки. Але ж я не могла повернутися по неї додому. Добре, що в задній кишені джинсів знайшлися гроші, бо я часто розпихаю гроші по всіх кишенях, і ця звичка мене вкотре врятувала. Тож я пішла до книгарні й купила цю книгу. Я думала, що Маркес має просто перевидаватися, дура наївна, а то виявився зовсім інший переклад, і такий жахливий, що просто неможливо ані рядка прочитати, щоб не знудило. Я свою книгу мало не напам’ять знаю, тому кожне речення мені різало око з першого ж слова. Наче всі слова були не на своїх місцях. А тоді мене взяли жахливі сумніви: а раптом мій улюблений твір насправді і є саме таким, як знати, який переклад правдивий? Ну ось, і я твердо вирішила вивчити якомога більше мов, щоби читати все в оригіналі. Я повернулася додому, ніби нічого не сталося, зачинилася у себе в кімнаті, а вночі випустила на волю алое. Встала тихенько, взяла горщик, в якому алое розрісся так, що навіть дивитися на нього тісно робилося очам, ось, і винесла його на двір у глупу дощисту ніч. Бідна рослина, мені завжди здавалося, що вона задихається від астми, особливо вночі, а тут якраз дощ і така свіжість. Я поставила вазонок на землю і тихо шепнула алое: «Іди», і воно заворушилося, вибралося з горщика, вилізло на землю і посунуло геть. Все довкруж просто кишіло дощовими черваками, вони так гарно світилися під ліхтарем, наче блакитні світлячки… Мені зробилося так затишно і спокійно, я відчула, що тікати безглуздо, що нема куди і від кого тікати, що ти можеш тільки відпускати і випускати на волю.

      – То ти сварилася з мамою? – підтискає губи Женщена В Поліетиленовому Кульку. – Ти, мабуть, гадала собі, що вже виросла і стала в сто разів за неї розумніша, що мама взагалі нічого в цьому житті не тямить, ге?

      – Та ні, – Божевільна Юра трохи спантеличено глипає на Женщену В Поліетиленовому Кульку, – просто мама не довіряла мені настільки і звинувачувала мене у стількох речах нараз, про які я сама і не подумала б, що вже неможливо було терпіти цю параною. Це дуже образливо, коли тебе постійно звинувачують, несправедливо звинувачують. Мені було боляче, я думала, звідки у найріднішої людини могло набратися на мене стільки злості, за що? Садизм якийсь.

      – Я