Світло між двох океанів. М. Л. Стедман

буде моє місце для плавання.

      – Зазвичай тут досить безпечно. Але начувайся, про всяк випадок.

      – Що ти маєш на увазі? – запитала Ізабель, яка, хлюпаючись у воді, не все розчула.

      – Акули, безумовно, не можуть пробратися крізь скелі, хіба що досить високі хвилі чи шторм, тому щодо цього ти, напевно, у безпеці…

      – Напевно?

      – Але тобі необхідно остерігатися іншого. Морських їжаків, скажімо. Дивись добре, ідучи по занурених у воді каменях, бо, наступивши ногою на голку, можеш занести зараження. А скати-хвостоколи закопуються в пісок біля краю води. Якщо наступити на їхній хвостовий шип, станеться біда. Якщо ж скат змахне хвостом і ранить поблизу серця, тоді… – Він помітив, що Ізабель затихла.

      – Ти в порядку, Із?

      – Усе якось по-іншому, коли ти так це подаєш і ми настільки далеко від допомоги.

      Том узяв її на руки та потягнув до берега.

      – Я подбаю про тебе, кохана. Не хвилюйся! – усміхнувся він. Потім поцілував її плечі та поклав голову дружини на пісок, щоб поцілувати уста.

      У гардеробі Ізабель, крім купи товстих зимових вовняних речей, висіло декілька суконь із квітковим малюнком. Їх було легко прати й важко порвати, коли вона займалася своєю новою роботою: годуванням курей, доїнням кіз, збиранням овочів або прибиранням кухні. Ідучи островом із Томом, вона вдягала його старі, закочені більш ніж на фут і затягнуті порепаним шкіряним ремінцем штани та одну з його сорочок без коміра. Ізабель подобалося відчувати землю під ногами, тому вона ходила без взуття за кожної нагоди, але на скелях мусила взувати легкі парусинові туфлі на гумовій підошві, щоб захистити стопи від граніту. Вона досліджувала кордони свого нового світу.

      Одного ранку, невдовзі після прибуття, сп’янівши від свободи на острові, Ізабель вирішила поставити дослід.

      – Що ти думаєш про мій новий вигляд? – запитала вона Тома, опівдні принісши йому канапку в кімнату доглядача в чому мати народила. – Не думаю, що потрібен одяг у такий чудовий день, як цей.

      Він, підвівши брову, невпевнено посміхнувся.

      – Дуже гарно. Але тебе досить скоро від цього знудить, Із. – Беручи канапку, Том погладив її підборіддя. – Кохана, є певні речі, котрі необхідно виконувати, живучи на морських маяках, щоб залишатись нормальним: їсти у певні години, перегортати сторінки календаря, – він засміявся, – і залишатись одягненим. Повір мені, люба.

      Зашарівшись, вона повернулась до будинку й одягнулася в декілька шарів одягу: ліфчик, нижню спідницю, сорочку та вовняний жакет, тоді натягнула гумові чоботи й пішла копати картоплю із запалом, непотрібним під палючим сонцем.

      – У тебе є мапа острова? – запитала Ізабель у Тома.

      Він усміхнувся.

      – Боїшся загубитися? Ти вже тут декілька тижнів. Як далеко б не йшла в протилежному напрямку від води, рано чи пізно доберешся додому. І маяк теж підкаже тобі.

      – Я просто хочу мапу. Якась мусить бути.

      – Звичайно, мусить. Є мапи цілої території, якщо ти про те, але я не впевнений, що ти ними якось скористаєшся. Тут не багато місць, куди можна піти.

      – Просто побалуй мене, чоловіченьку,