Світло між двох океанів. М. Л. Стедман

промайнула образа.

      – Це ім’я мого двоюрідного дідуся. Зеведей Занзибар Ґрейсмарк.

      Том позирнув на неї, та вона продовжувала:

      – Я обіцяла бабусі на її смертному ложі, якщо в мене коли-небудь буде син, я назву його на честь її брата. Я не можу не дотримати обіцянки.

      – Я думав про щось більш нормальне.

      – Ти називаєш мого двоюрідного дідуся ненормальним? – Ізабель, не в змозі й далі стримуватися, вибухнула сміхом. – Ага, піймався! Пошила тебе в дурні!

      – Маленька пустунка! Ти пошкодуєш, що так вчинила!

      – Ні, перестань! Зупинись!

      – Жодного прощення, – сказав він, лоскочучи її живіт і шию.

      – Я здаюсь!

      – Тепер надто пізно!

      Вони лежали на траві, що переходила в пляж Утрачених Надій. Давно минув обід, і м’яке світло пофарбувало пісок у жовтий колір.

      Раптом чоловік завмер.

      – Що трапилося? – запитала Ізабель, визираючи з-під довгого волосся, яке спадало на її обличчя.

      Він відкинув пасма з очей дружини й мовчки дивився на неї. Вона притулила руку до його щоки.

      – Томе?

      – Деколи це збиває мене з пантелику. Три місяці тому були тільки ти і я, а тепер є інше життя, яке просто з’явилося нізвідки, наче…

      – Наче дитина.

      – Так, наче дитина, але навіть більше, Із. Коли я раніше сидів у світловій камері, до того як ти приїхала, я роздумував про життя. Тобто порівняно зі смертю… – він зупинився. – Я мелю дурниці. Краще замовкну.

      Ізабель поклала руку під його підборіддя.

      – Томе, ти майже ніколи нічого не розповідаєш. Розкажи мені.

      – Я не можу передати це словами. Звідки походить життя?

      – Яка різниця?

      – Яка різниця? – перепитав він.

      – Це таїнство, котре ми не зрозуміємо.

      – Були моменти, коли я хотів знати відповідь. Я можу сказати навіть більше. Бачачи останній подих людини, я хотів запитати її: «Друже, куди ти пішов? Мить тому ти був тут, біля мене, а тепер якісь блискавично швидкі уламки металу продірявили тебе і ти вже десь в іншому місці. Як таке може бути?»

      Ізабель обхопила коліна однією рукою, а іншою смикала траву навколо себе.

      – Думаєш, люди, коли відходять, пам’ятають це життя? Думаєш, на небі мої бабуся й дідусь, скажімо, перебувають разом?

      – Не знаю, – відповів Том.

      Із раптовою наполегливістю Ізабель запитала:

      – Коли ми обоє помремо, Томе, Бог не розділить нас, правда? Він дозволить нам бути одне з одним?

      Том обійняв її.

      – Глянь, що я наробив. Мені слід було тримати язик за зубами. Слухай, ми ж саме вибирали імена. І я саме намагався врятувати дитину від життя під іменем Зеведей з дурного Занзибару. А що там з жіночими іменами?

      – Еліс, Амелія, Аннабель, Ейприл, Аріадна…

      Том підвів брови.

      – І знову тебе понесло… Аріадна! Навряд чи вона все життя вікуватиме на маяку. Давай не будемо обтяжувати дівчинку іменем, з якого глузуватимуть.

      – Залишилось пройти лише двісті сторінок, – мовила Ізабель з усмішкою.

      – Тоді