Світло між двох океанів. М. Л. Стедман

батьками?

      Том відвів погляд на ліхтар, закріплений зверху на щоглі.

      – А що з ними?

      Ізабель сіла та зазирнула в глиб його очей.

      – Цікаво, що там у твоїй голові?

      – Мама вже померла, а з батьком я стосунків не підтримую. – Шаль сповзла з плеча Ізабель, і він знову його накрив. – Ти не замерзла? Хочеш додому?

      – Чому ти уникаєш розмови про це?

      – Я розкажу, якщо ти дійсно того бажаєш. Просто я не хотів би цього. Іноді минуле варто залишати в минулому.

      – Твоя сім’я ніколи не залишиться в минулому. Ти всюди носиш її із собою.

      – Як це не прикро.

      Ізабель випросталась.

      – То не має значення. Ходімо! Мама і тато, мабуть, хвилюються, де ж це ми, – сказала дівчина, і вони тихо пішли до пристані.

      У ту ніч, лежачи в ліжку, Том подумки повернувся в дитинство, про яке так хотіла дізнатися Ізабель. Він дійсно ніколи не говорив на цю тему із жодною людиною. Але, поринувши в спогади, знову відчув раптовий біль, наче провів язиком по зламаному зубу. Він ще раз побачив себе восьмирічним хлопчиком, що смикає батька за рукав і плаче: «Будь ласка! Будь ласка, нехай вона повернеться! Прошу тебе, тату! Я люблю її». І батько, забравши його руку, як щось неприємне, каже: «Не згадуй більше про неї в цьому будинку. Чуєш, сину?»

      Коли батько вийшов із кімнати, брат Тома, Сесил, старший від нього на п’ять років і на ту пору значно вищий на зріст, загиливши йому по потилиці та процідивши крізь зуби: «Я ж казав, що ти ідіот. Казав тобі промовчати», пішов слідом за татом, таким же замашистим кроком, залишивши маленького хлопчика одного посеред вітальні. Том витяг із кишені мереживну хусточку, що пахла парфумами його матері, і притулив до щоки, подалі від сліз і сопливого носа. Він не збирався скористатися нею, просто хотів доторкнутися до тканини, відчути запах маминих парфумів.

      Том згадав величний порожній будинок: мертву тишу, що в кожній кімнаті мала свій звук, кухню, де пахло карболкою і яку утримувала в бездоганній чистоті ціла династія хатніх робітниць. У пам’яті сплив жахливий запах мильних пластівців «Люкс», і його горе, коли він побачив, що мамину хусточку випрала та накрохмалила пані Та-чи-Інша після того, як знайшла її в кишені шортів і, само собою, кинула до прання, таким чином знищивши запах його матері. Він обшукав будинок, усі закутки, шафки, щоб знайти той слабкий солодкуватий аромат. Але навіть в її спальні стояв запах поліролю та нафталіну, наче її духу нарешті позбулися.

      У Партаґезі, коли вони сиділи в чайній, Ізабель знову спробувала поговорити про минуле.

      – Я не намагаюся щось приховати, – сказав Том. – Насправді копирсатися в минулому – даремне марнування часу.

      – Справа не в допитливості. Просто в тебе було ціле життя, ціла історія до того, як я з’явилася. Я тільки намагаюся зрозуміти всі ці речі. Зрозуміти тебе. – На мить завагавшись, вона делікатно запитала: – Якщо не можна розмовляти про минуле, чи дозволено мені торкнутися майбутнього?

      – Нам не слід упевнено говорити про майбутнє, якщо ти про це. Ми можемо