Світло між двох океанів. М. Л. Стедман

Читать онлайн.
Название Світло між двох океанів
Автор произведения М. Л. Стедман
Жанр Зарубежная образовательная литература
Серия
Издательство Зарубежная образовательная литература
Год выпуска 2012
isbn 978-617-12-0247-4,978-617-12-0248-1,978-966-14-9798-5



Скачать книгу

сяяв виклик, а її маленьке підборіддя трималося гордо. Варто лише переступити цю межу – і хтозна, до чого все приведе? От чорт! До біса гарну поведінку! Досить правильних учинків! Вродлива дівчина благала поцілувати її, сонце сіло, відпустка минула, а завтра в цей час він буде в якомусь Богом занехаяному місці посередині океану. Він взяв її обличчя у свої руки й, низько схилившись, промовив: «Це потрібно робити отак», – і повільно поцілував її, зупинивши час. Том не міг пригадати, щоб якийсь інший поцілунок примусив його так почуватися.

      Нарешті він відступив і відвів пасмо волосся з її очей.

      – Краще відведу тебе додому, поки твої батьки не звернулись у поліцію. – Том пригорнув її, і вони пішли по піску.

      – Я говорила серйозно, знаєш… про одруження.

      – У тебе, напевно, солома в голові, якщо хочеш вийти за мене заміж, Ізі. Доглядачі маяків багато не заробляють. І бути дружиною доглядача – справа не з легких.

      – Томе, я знаю, чого хочу.

      Він зупинився.

      – Розумієш, мені б не хотілося здатися зверхнім, Ізабель, але ти значно молодша за мене. Мені невдовзі виповниться двадцять вісім. І я гадаю, у тебе було небагато хлопців. – Після поцілунку він міг битися об заклад, що в неї не було жодного.

      – А це тут до чого?

      – Просто не заплутайся між справжнім коханням та першим захопленням. Добре все обдумай. Можу закластися на будь-що – через рік ти навіть імені мого не пам’ятатимеш.

      – Поживемо – побачимо, – сказала вона і знову потягнулася до нього за поцілунком.

      Розділ 6

      Ясного сонячного дня здавалося, що Янус ніби спинається на пальчики: присягаюсь, інколи він набагато вищий, і не тому, що прибувають і відступають хвилі. Він може зникати в зливах, замаскований, наче богиня з грецьких міфів. Або ховатися в морських туманах – теплому повітрі, важкому під вагою кристалів солі, котрі перешкоджають проходженню світла. Якщо трапляються лісові пожежі, дим доходить навіть сюди, несучи густий липкий попіл, який надає заходу сонця насиченого багряно-золотого відтінку та покриває світлову камеру шаром бруду. Через це острів потребує найсильнішого, найяскравішого світла маяка.

      З галереї обрій простягається на сорок миль. Томові здається неймовірним, що такий безмежний простір міг існувати в той самий час, як люди билися за кожен клаптик землі, лише кілька років тому, коли чоловіки віддавали своє життя заради того, щоб назвати кілька замулених ярдів «нашими», а не «їхніми» і щоб їх відібрали наступного ж дня. Мабуть, та сама одержимість усе маркувати змусила картографів розділити цей водний простір на два океани, хоча й неможливо доторкнутися до точного місця, у якому стають різними їхні течії. Поділ. Маркування. Пошук відмінностей. Деякі речі не змінюються.

      На Янусі говорити немає потреби. Том міг місяцями жити, не чуючи власного голосу. Він знав деяких доглядачів, котрі взяли собі за правило співати, так само як заводять мотор, щоб переконатися, що він іще працює. Але Том у тиші вбачав свободу. Він слухав вітер. Він спостерігав за дрібними деталями життя на острові.

      Час від часу, наче принесений легким вітерцем, спогад про поцілунок