Світло між двох океанів. М. Л. Стедман

видається тобі смертельно нудним після Сиднея, – зважилася промовити Ізабель.

      – Насправді я не провів тут стільки часу, щоб порівнювати.

      – Знаю, але Сидней мені здається величезним, шумним і дивовижним. Велике місто.

      – Порівняно з Лондоном це просто дрібна рибка.

      Ізабель зашарілася.

      – Я і не знала, що ти там був. Оце справжній мегаполіс! Може, і я колись його відвідаю.

      – Я б тобі не радив. Лондон був досить непогожим щоразу, коли я приїжджав туди у відпустці. Сіро, похмуро й жахливо холодно. Як на мене, Партаґез кращий.

      – Ми наближаємося до наймальовничішої частини шляху. Принаймні на мою думку. – За деревами з’явився перешийок, що виступав далеко в океан. То була довга відкрита смуга землі завширшки в кілька сотень ярдів, яку з усіх боків омивали хвилі океану. – Це серце мису Партаґез, – сказала Ізабель. – Моє улюблене місце знизу, ліворуч, між тих великих валунів.

      Вони дійшли аж до центру перешийка.

      – Постав кошик і йди за мною, – мовила дівчина і без попередження, знявши туфлі, побігла до чорних гранітних валунів, що розсипались по воді.

      Том наздогнав її аж на самому краю. Валуни утворювали коло, всередині якого хлюпотіли та вирували хвилі. Ізабель лягла на землю, поклавши голову на самий край обриву.

      – Слухай! – сказала вона. – Просто прислухайся до звуків води, тут наче в печері чи в соборі.

      Щоб почути все, Том нахилився вперед.

      – Раджу тобі прилягти, – сказала вона.

      – Для того, щоб краще чути?

      – Ні. Щоб тебе не змило. Тут морський гейзер. Якщо неочікувано прийде велика хвиля, ти опинишся знизу, між каменів, перш ніж усвідомиш це.

      Том ліг поряд з нею і опустив голову над океаном, де луною відбивався рев та шум хвиль.

      – Нагадує Янус.

      – Який він? Різне розказують, але насправді ніхто, крім доглядача та чоловіків із човна, там не був. Іще якось лікар багато років тому, коли там на карантині стояло судно з хворими на тиф.

      – Знаєш, це як… Немає більше такого місця на землі. У нього власний світ.

      – Кажуть, там жорстко, погода не радує.

      – Трохи є.

      Ізабель сіла.

      – Тобі там самотньо?

      – Я занадто зайнятий, щоб бути самотнім. Завжди потрібно лагодити, перевіряти, зафіксовувати.

      Вона схилила голову набік, наче сумніваючись, але вголос не заперечила.

      – Тобі там подобається?

      – Так.

      Тепер Ізабель розсміялася.

      – Ти зайвого не бовкнеш, так?

      Том підвівся.

      – Голодна? Уже десь під обід.

      Він узяв Ізабелину руку й допоміг дівчині підвестися. Яка мініатюрна м’яка ручка, хоча долоня й укрита твердим піском! У його руці вона була такою тендітною.

      Ізабель виклала бутерброди з ростбіфом, імбирне пиво, потім – фруктовий пиріг та соковиті яблука.

      – Значить, ти пишеш усім доглядачам, які служать на Янусі? – запитав Том.

      – Усім! Їх не так багато, – сказала Ізабель. – Ти перший новенький за чимало років.

      Якусь мить Том вагався,