Крадійка книжок. Маркус Зусак

у домі Губерманнів була неспокійною.

      Навіть у підвалі, куди Лізель втекла, щоб написати вже п’ятого листа до мами (їх усіх, окрім першого, ще треба було надіслати), до неї долинали Розині прокльони і бештання тих Arschloch’ів Пфаффельгюрверів і того вошивого Ернста Фоґеля.

      – Feuer soll’n’s brunzen für einen Monat![26] – вигукнула мама.

      Лізель писала.

      Коли настав день її народження, дівчинка не отримала подарунка. Не отримала, бо не було грошей, а до того часу у тата ще й закінчився тютюн.

      – А що я тобі казала? – Мама тицьнула в нього пальцем. – Не треба було дарувати їй на Різдво обидві книжки. Але ж ні. Хто мене слухав? Ніхто не слухав!

      – Та знаю! – Тато безшумно обернувся до дівчинки. – Пробач, Лізель. Нам це не по кишені.

      Лізель не сперечалася. Вона не скиглила, не плакала і не тупала ногами. Вона лише проковтнула своє розчарування і зважилася на один, уже спланований, ризик – подарунок самій собі. Вона візьме усі написані до мами листи, запхає їх до одного конверта і потратить малесеньку частинку грошей за прання, щоб їх надіслати. Тоді, звісно ж, вона відбуде Watschen , швидше за все на кухні, але не промовить жодного слова.

      Через три дні вона здійснила свій задум.

      – Тут бракує. – Мама вже вчетверте перераховувала гроші, поки Лізель стояла біля плити. Плита була теплою і ще більше пришвидшувала й так швидкий плин її крові. – Лізель, що сталося?

      Вона збрехала:

      – Вони, напевне, заплатили менше, ніж завжди.

      – Ти перераховувала?

      Дівчинка здалася:

      – Я їх витратила, мамо.

      Роза наблизилась до неї. А це недобрий знак. Неподалік лежали дерев’яні ложки.

      – Що ти зробила?

      Лізель ще не встигла відповісти, як дерев’яна ложка вже досягла її шкіри, ніби п’ята Господня. Червоні відбитки, мов сліди від ніг, та ще й пекучі. З підлоги, коли все вже завершилося, дівчинка глянула вгору і пояснила.

      Пульсація і спалахи жовтого світла, усе разом. Вона мружилася.

      – Я надіслала свої листи.

      І тут до неї дійшло – запилюжена підлога, відчуття, що одяг не на ній, а десь біля неї, і раптове усвідомлення того, що її старання були марними – мама ніколи їй не відпише і вона ніколи її не побачить. Ця дійсність стала для неї новою Watschen . Вона пекла її і не минала декілька довгих хвилин.

      Роза над нею трохи розпливалася та незабаром проясніла, а її картонне обличчя замаячило ближче. Пригнічена, вона стояла у всій своїй повноті, тримаючи, ніби дрючка, дерев’яну ложку. Вона зігнулася і трохи полагіднішала:

      – Пробач, Лізель.

      Дівчинка досить добре знала Розу, щоб зрозуміти, що це не через прочуханку.

      Червоні відбитки клаптями набрякали на її шкірі, а вона лежала на підлозі – запилюженій, брудній, залитій тьмяним світлом. Її дихання заспокоїлося, і самотня жовта сльоза збігла по щоці. Вона відчувала підлогу. Рукою і коліном. Ліктем. Щокою. Литкою.

      Підлога була холодною, особливо під щокою, але дівчинка не могла зрушити з місця.

      Майже годину Лізель лежала під кухонним столом, доки не прийшов тато і не

26

Щоб вони цілий місяць вогнем сцяли! (нім.)