Старосвітські батюшки та матушки. Іван Нечуй-Левицький

владики просити за Харитона Моссаковського.

      Тим часом Балабуха привіз у Вільшаницю й свою жінку. Олеся вбралась у сукню, пішла до церкви й стала поперед усіх людей перед іконостасом, а не в бабинці, де ставали старі матушки з дочками. Громада загула.

      – Що це воно за пані! Прийшла простоволоса, неначе дівка. Чи надула спідниці, чи намостила обручів під сукню, що така товста; й не поважає громади, й господа зневажає: виперлась поперед усіх людей перед самі царські врата, мабуть, щоб піп на неї дивився, а вона на попа!

      – Ми поламаємо на їй ті обручі! – загула громада. – Це якась чи панія, чи полька, чи, може, якась невіра!

      Балабуха крутився, крутився й нічого не вдіяв. Вже він і титаря загоджував, і дідів загоджував, й говорив проповіді, котрих ніхто не розумів, – і все нічого не помогло. Громада стала гопки проти його. Люди не цілували його в руку, обминали на вулиці, а що за все гірше – не давали йому грошей. Олеся пожила з тиждень на черствім хлібі в дяковій хаті й поїхала в Хохітву до батька. Балабуха побачив, що в його руках і ключі од церкви, й ризи, і кропило, й кадило, та тільки не було чого їсти. Йому доводилось або голодати, або шукати іншої парафії.

      4

      Чутка про те, що Балабуха одбив вільшаницьку парафію од Моссаковського, швидко дійшла й в Чайки до Прокоповичів. Якийсь дяк був у Вільшаниці, заїхав у Чайки й передав звістку Прокоповичці. Отець Степан Прокопович одпочивав у пасіці. Прокоповичка побігла в пасіку, трохи не поперекидала уликів і вскочила в катрагу. Прокопович спав, лежачи на спині й розкидавши руки й ноги. Прокоповичка вбігла, торгнула чоловіка з усієї сили й крикнула на всю пасіку:

      – Чи ти знаєш, що сталося? Чи ти знаєш, що діється?

      – Га? Що? Де? Пожежа! – крикнув і собі переляканий Прокопович, схопившись і сівши на лавці.

      – Чи ти знаєш, що сталося? – крикнула ще голосніше Прокоповичка й вдруге штовхнула під бік чоловіка.

      – Що? Церква горить? Дзвони на гвалт! Лізь на дзвіницю! – захрипів спросоння Прокопович.

      – Лізь уже ти на дзвіницю та дзвони! Вільшаниця пропала й по цей день!

      – Злодії! Хтось украв Вільшаницю! Запрягай коні та доганяй! – плів нісенітницю переляканий спросоння панотець.

      – Та перехрестись, та прочуняйся! – зарепетувала Прокоповичка. – Балабуха одбив вільшаницьку парафію од Харитона Моссаковського. Оце тільки заїздив до нас один дяк та й розказував нам про те.

      – Та чорт його бери, коли одбив! Про мене нехай пропадає й твоя Вільшаниця, і твій Харитін! Тільки мене перелякала. Я думав, що, може, де-небудь пожежа, – сказав Прокопович.

      – От тобі на! От тобі й батько! А що ж тепер робитиме наша Онися? – спитала Прокоповичка.

      – Про мене, нехай плаче, нехай скаче! – сказав Прокопович і знов упав на лавку, як сніп.

      – Та вставай-бо та давай нам пораду! – крикнула Прокоповичка й сіпнула чоловіка так, що той трохи не покотився під лавку, й ухопився обома руками за свою жінку.

      – Одчепись, бо як дам, то й перекинешся! – закричав він сердито,