Старосвітські батюшки та матушки. Іван Нечуй-Левицький

й намітки, і скатерті. Я вже назначила їм і корови, й телиці, й кабани, й льохи, й гуси, й індики… Де вже! Що то й казати! Певно, й ви надбали для Олесі всякого добра. Чи багато корівок та воликів думаєте дати? – спитала сваха.

      – Дві пари волів та корову, – сказав Терлецький. – Мало, – сказав Мельхиседек.

      – Їй богу, серце моє, мало! Двома парами не потягнеш плуга на полі. Третя пара не зашкодить. Та з однієі корови не назбираєш ні сиру, ні масла. Треба, свахо, дві корови, доконечне дві, бо ви самі, здоровенькі, знаєте, що з однієї корови не наїстись масла та сиру. Воно б добре було й масла та сиру наїстись, ще й на ярмарок вислати на продаж. Що то й казати! А скатертів багато думаєтє дати? – спитала сміливо сваха.

      «І приніс нечистий оцю циганку! Вона забере в мене всі корови, гуси й індики», – подумала Терлецька.

      – Та що там, жінко, скатерті. За гроші можна всього цього накупити. Я все, бачте, про гроші. Отче Петре, їй-богу, мало сотні карбованців! Що тепер сто карбованців? То колись можна було за сотню трохи не ціле село купити. Треба дві або й три сотні та ще й з хвостиком, – сказав Мельхиседек.

      – Подумаємо-погадаємо. В нас не одна дочка, самі знаєте, – сказав Терлецький.

      – Та й панщанних людей таки дайте дітям, – сказала сваха. – В вас таки багатенько людей. Дайте хоч одну сім’ю!

      – Де ті люди в мене? Чисто всі порозбігались, неначе їх який нечистий києм порозганяв! Тільки й зосталась сама каліч: одна баба та горбата Килина, та там…

      – З тієї горбатої – роботи, як з цапа молока, – сказала сваха, – вона тільки хліб дурно збавлятиме. Дайте таки здоровеньких та міцненьких, бо міцний чоловік, як міцний горщик, не розкипить на жару.

      – Але ж все-таки Килина глядітиме дітей, буде за няньку, – сказала Терлецька. – Килину дамо, а більше людей не дамо!

      – І за Килину спасибі! Але прикиньте ще хоч бабу. Баба не багато заважить, а все-таки буде поміч в господарстві: хоч гуси та гусенята пастиме. Добра баба в хаті, як добра квочка: вона й дітей доглядить, і курчата добре висидить, і курчата добре вилупить, – тарабанила сваха, заплутуючись в думках.

      Мельхиседек сердито глянув на свою жінку; вона догадалась, що вже наговорила сім мішків гречаної вовни, й прикусила язика.

      – Як же оце воно буде? – сказав отець Мельхиседек. – Чи на словах умовимось, чи напишемо на папері?

      – На папері, серденько, на папері краще буде, – заторохтіла сваха, – бо сказано: як написано пером, то не вивезеш волом. На папері, на папері! Так і бог велів!

      Свати говорили, поки не виговорили зайву сотню карбованців, ще одну корову, третю пару волів, ще й Килину, хоч Килини не спитали, чи схоче вона кидать батька й матір та їхати в чуже село. Сваха все поглядала скоса в вікна, чи багато на дворі курей, гусей та індиків. Вона дуже любила гусятину, любила м’які пухові подушки й усе встоювала, щоб Терлецька дала Олесі багато гусей.

      – Гуска, моя свашко, в господарстві, то свята худоба, все одно, що вівця або свиня, вибачайте в цім слові: з неї м’ясце, з неї смалець, з неї пір’я, з неї пух, з неї яйця, з неї сир, з неї молоко,