Старосвітські батюшки та матушки. Іван Нечуй-Левицький

килим і розстелили в кутку перед столиком. Молоді стали, побили поклони, поцілували образ і помінялись перснями. Балабуха був солідний, поважний. Олеся розчервонілась од поклонів: уся кров з її повного тіла з-під шнуровиць полилась до голови. Терлецький хотів спом’янути давнину й почав рацею до академіста зятя, але заплутався на перших словах і замовк. Зате ж сказала рацею сваха Марта! «Щасти вам, боже, на все добре, на ввесь ваш вік, на ввесь рід, на ваших дітей, на ваших унуків і правнуків. Даруй, боже, щоб ваше життя було солодке, як липовий мед, та веселе, як весна красна!»

      Старі й молоді перецілувались і посідали, неначе потомились після важкої праці. Отець Мельхиседек ждав, що хоч тепер винесуть по чарці, але господиня заклопоталась і загаялась, він не витерпів і по-простацькій сказав:

      – А що, паніматко-господине! Час би побризкати на молодих!

      Паніматка догадалась, і на столі з’явився маленький графинчик з горілкою й маленька чарочка. Отець Мельхиседек і його жінка Марта сердито подивились на такі злидні, на таку дрібну посудину й зглянулись одно на одного.

      Випили по чарці. Винесли самовар і почали частувати гостей чаєм. Коли це двері рипнули, і в світлицю влетів панич, хохітвянський економ Сигізмунд Бонковський. То був молодий, розкішний блондин, з здоровими вусами, з розкішними русявими кучерями на голові й з сірими ясними очима та з рожевими пухкими губами. Його повні щоки загоріли, але лоб білів, як у панни, а од лиця, од усієї постаті так і пашіло здоров’ям. Побачивши в Терлецького дві брички, він догадався, що в його гості. Він знав, що в Терлецького не бувають духовні, а тілько панки, й догадуючись, що приїхали які-небудь сусідні економи або їх дочки, забіг на часок побалакати та поромансувати.

      Бонковський вскочив у хату, цокнув закаблуками, привітався до господаря, поцілував Терлецьку в руку, а потім і Олесю, і впав на стілець коло Олесі. Олеся до його заговорила по-польській.

      – Як ваше здоров’я? Як вам цю ніч спалось? які квітки снились? – почав щебетати веселий панич.

      – Спалося добре й нічого не снилось, – одказала Олеся, скоса поглядаючи на Бонковського кокетливими очима.

      – Чи вже ж вам і квітки не снились? – спитав Бонковський.

      – Мені квітки не сняться, а коли сняться, то з людськими головами, – одказала Олеся.

      – От і мені такі квітки сняться, тільки з панянськими головками та з карими очима, – залепетав Бонковський.

      Бонковський та Олеся лепетали, дражнили одно одного, жартували, неначе Балабухи і в хаті не було. Мельхиседек тільки поглядав на Марту, а Марта на Мельхиседека.

      – Що це за намітка сидить в вас за самоваром? – спитав тихесенько в Олесі Бонковський.

      – Це сваха: приїхала мене сватати, – сказала пошепки Олеся.

      – То ви підете за цю намітку заміж? – зашепотів Бонковський й зареготався на всю хату.

      Олеся ледве вдержала сміх, аж губи прикусила. Гості переглядались, розмовляючи за чаєм. Балабуха сидів, надувшись.

      – Хочете подивитись на мої квітки? – сказала Олеся, схопившись з стільця.

      – Чом