Старосвітські батюшки та матушки. Іван Нечуй-Левицький

квітки? – спитала вона в Балабухи.

      – Ні, не бачив, – сказав Балабуха.

      – Ходім, я вам покажу мої квітки! – сказала Олеся сміливо й причепливо й трохи не потягла його за руку.

      Балабуха з великою напругою підвівся з стільця й пішов слідком за Олесею в садок.

      Квітник в садку був і справді гарний. Клумби були повні левкоїв та астр, але вже під осінь позаростали трохи бур’яном.

      – Дивіться, які чудові левкої, – сказала Олеся, нагнувшись над квітками й зриваючи гілку левкоя.

      – А справді, гарні та пахучі, – сказав і собі Балабуха й нагнувся над грядкою.

      Олеся вирвала квітку й, не розхиляючись, нюхала її. Балабуха й собі встромив руку в гущавину, але, поглядаючи скоса на Олесин повний стан, захопив в жменю бур’ян і почав і собі нюхати.

      – Ви нюхаєте щирицю! – крикнула Олеся, вириваючи з його рук бур’янину, й зареготалась на увесь садок. – Ось потривайте, я нарву вам букет.

      Вона нарвала чудових астр і подала Балабусі. Балабуха навіщось нюхав їх, хоч вони зовсім не пахли.

      – Ходім, побачите наш сад, – гукнула Олеся й побігла доріжкою по садку до Росі.

      Балабуха кинувся й собі бігти, але почутив, що його ноги можуть тільки ходити, а не бігати, й ледве догнав Олесю.

      – А ви коштували, які на смак левкої? – спитала Олеся, сміючись. – А нате, покоштуйте!

      Балабуха механічно взяв левкой, вкинув у рот і почав жувати, а далі не знав, чи виплюнути його, чи з’їсти.

      – А що, смачний?

      – Де там! Гіркий, як полин.

      Олеся реготалась, червона, як повна рожа. Вони прийшли на кінець садка, на пригорок над Россю. Нанизу по камінні шуміла вода. За Россю стояла пишна скеля, неначе стіна, вся облита сонцем; за нею на горах зеленів ліс, а вгору, по долині Росі було видно розкинутий Богуслав, обсипаний ясним світом.

      – Тепер далі нам вже нікуди йти, хіба в воду або на скелю, – сказала Олеся, наводячи Балабуху на думку.

      – А справді нема куди, хіба в воду або на скелю, – сказав тихо Балабуха.

      – А ви полізли б на скелю? – кокетно спитала Олеся.

      – Ні, не видерусь, бо дуже крута та стрімка.

      – А якби я вас попросила, то полізли б? – дражнила його Олеся.

      – Поліз би, – сказав Балабуха, глянувши просто в вічі Олесі.

      В Олесі очі блищали, наче дві зорі. Її гаряче лице аж палало: а Балабуха все-таки мовчав.

      – Правда в нас у Хохітві гарно? Краще, як у вашій Вільшаниці.

      – Краще, як у Вільшаниці, але… але, якби ви були зо мною в Вільшаниці, то вона б мені здалась кращою од Хохітви, – ледве вимовив Балабуха й почервонів.

      «Насилу! Слава тобі, господи. От-от скаже!» – подумала Олеся.

      – Як же б я там була? Чи поїхала з вами, чи що? – спитала Олеся.

      – Ні, якби ви за мене пішли заміж, бо я… я… бо Купідон пронизав наскрізь моє серце стрілою. Амур не любив так Псіхеї, як я люблю вас, – сказав Балабуха через силу.

      Олеся знала з романів про того Купідона та Амура, й ті слова дуже припали їй до смаку. Вона любила романтичність,