На кожум'яках. Іван Нечуй-Левицький

жiнок: в однiєї гострий як бритва, а у другої слиз-ький: так i лiзе сам з рота. (Показує).

      Горпина. Та кажи-бо, що твiй чоловiк вигадував!

      Сидiр Свиридович. Ой, цить, не кажи!

      Горпина. Та кажи-бо, коли нагадала; не дратуйся. Кажи, бо вилаю.

      Сидiр Свиридович. Не кажи, бо з хати втечу.

      Євдокiя Корнiївна. Та то ми, сестро, оце радились, за кого б нам свою дочку вiддати замiж. Перебирали усi Кожум’яки, та й не знайшли нi одного панича дочцi до пари.

      Горпина. Куди ж пак! Тисячi та сотнi нiколи в дiвках не посивiють. Не бiйся! Повиходять швиденько. От уже нам, бiдним, зовсiм друге дiло, хоч моя Оленка красуня не то що на всi Кожум’яки, а може, й на ввесь Київ.

      Євдокiя Корнiївна. Та й наша Євфросина не то що на ввесь Київ, а може, й за Київ. А що вже розумна i вчена, як баришня, то нiгде правди дiти, хоч, може, матерi не приходиться своєї дочки хвалити.

      Горпина. Тiльки дуже звикла верховодити, тим, бач, що великорозумна. Якби моя Оленка так верховодила в хатi, то я б їй патли обскубла.

      Дзвонять до церкви.

      Сидiр Свиридович. Чи це вже й до вечернi дзвонять? Пiду ж я поможу дяковi спiвати. (Встає).

      Горпина. Вже таки й поможете дяковi. Сiдайте ж та лучче побалакаємо. Нехай там сам дяк курникає.

      Євдокiя Корнiївна. Я оце все про свою дочку. Вже б, здається, i час замiж, та все якiсь недоладнi люди трапляються: то негарнi, то без грошей, хоч i гарнi, то не дуже розумнi. Зовсiм не до пари моїй Євфросинi.

      Горпина. О, Євфросина таки вередлива. Недурно вона так дере носа передо мною, неначе я їй не тiтка.

      Євдокiя Корнiївна. Тут, сестро, почав до нас ходити один молодий панич, та не скажу, як звуть.

      Горпина. Про мене, не кажи. Менi не йти за його замiж.

      Євдокiя Корнiївна. Гарний, хоч з лиця води напийся, ще й до того розумний. Як почне говорити з Євфросиною, та так говорить розумно, що я слухаю, слухаю i нiчогiсiнько не розберу. От уже вдався розумний, як наша Євфросина.

      Сидiр Свиридович. Що вже розумний, то розумний, бо набрався розуму од розумних людей: вiн знається не тiльки з семiнарськими басами, але навiть з митрополичими.

      Горпина. Та хто ж це такий? Та скажи-бо, сестро!

      Євдокiя Корнiївна. Не скажу, нехай кортить.

      Знов дзвонять до церкви.

      Сидiр Свиридович. Ой, уже вдруге дзвонять! Їй-богу, втеряю вечерню. (Бере шапку i йде. Горпина його доганяє й тягне до стола).

      Горпина. I годi вам, годi. От уже наспiваєте! Шипить, як старий гусак, а йому здається, що вiн спiває.

      Євдокiя Корнiївна. Та не слухай, сестро! Ото в дяка добра табака, якась не проста, заморська, то вiн бiжить нюхнути з дякової табатирки.

      Горпина. Знайшов добро. Сiдайте-бо та побалакаємо, та вип’ємо по чарцi. (Тягне його й садовить).

      Сидiр Свиридович. Ото дав господь ручки! Аж мої кiстки трiщать.

      Горпина. Химко!

      Входить Химка.

      ВИХIД 6

      Тi самi й Химка.

      Горпина. Побiжи, Химко, в церкву до дяка, нехай дяк дасть хазяїновi на один нюх табаки.

      Химка. Чого? Табаки? Хiба ж я дурна, щоб за