Хіба ревуть воли, як ясла повні. Панас Мирный

на неї й перешiптуються. Немає Мотрi спокою i в церквi: i там її не спускають з очей.

      — Ото... ото вона! низенька, чорнява... чорним платком голова пов’язана, — чує Мотря позад себе в бабинцi.

      — Ото чорнява, що хреститься?

      — Еге ж, еге... Ото вона сама... за жонатого замiж пiшла.

      Чує Мотря, та боїться озирнутись: їй чогось соромно, страшно. Вона впаде навколiшки, приникне головою до помосту, — шепче молитву щиру, просить у бога ласки, одмолює свiй грiх — i разом сльози ковтає.

      Тодi тiльки люди трохи забули про Хруща, як жнива настали. Свої клопоти, праця, утома трохи зацiпили язики людськi.

      Коли це — перед другою пречистою ведуть Хруща у ланцюгах через Пiски. Як зачули люди, то за малим не все село вибiгло з хати, мов на ведмедя, дивитись. «Хрущ!.. Хрущ iде!.. Хруща... Хруща ведуть!..» — викрикують з усiх бокiв по селу. I бiжить на Хруща дивитись старе й мале.

      Повели Хруща у Гетьманське; засадили в тюрму за залiзнi штиби; давай випитувати та розпитувати. Пiднялися знову спроси та переспроси... Зовсiм загубила спокiй Мотря: водять її то в город, то з города... А тут — друге лихо: Мотря почула — щось заворушилось пiд серцем...

      Помiтили люди — та як у дзвiн задзвонили:

      — Чи чули?.. — питає молодиця другу, стрiвши на улицi. — Завагiтнiла...

      — Чула, серденько, чула... I скажiть: од такого!!

      — Це вже, видно, не перед добром, моя матiнко!.. Чи не кiнець, бува, й вiку швидко буде... Там: торiк хвостата зоря свiтила, а се знов проява якась вирискалась...

      — I я кажу: не перед добром таке на свiтi коїться! Та як пiдуть отак цокотати, — не переслухаєш. А пiд недiлю або свято збереться де-небудь чоловiкiв купа, надiйдуть жiнки, парубки, дiвчата — назбирається чимала юрба людей, то й давай перетирати на зубах у сотий раз того чудного Хруща. Аж ось — не знать звiдкiль узялась на селi чутка, що вiн нi Хрущ, нi Притика, а прямiсiнько-таки Iван Вареник — крiпак пана Польського, що панував у Пiсках.

      Така чутка збила з пантелику судових i громаду. Що з ним робити? Як тепер його судити? Кинулись до пана, — пан одсахнувся: робiть, мов, з ним, що хочете, як знаєте... Тодi громада розв’язала дiло. Як голили хлопцiв у москалi: «У некрути його!.. лоб йому! лоб!..» — закричала громада. Поїхав голова у Гетьманське, пiшов, куди треба, однiс, що годилось — i «перевертня» прямо з тюрми повели до прийому. Заголивши лоб, перевернули його ще вчетверте — i став вiн з Вареника Хрущовим. Незабаром його кудись погнали, — та бiльше вiн нi вертався, нi озивався.

      Оддали Остапа в москалi перед покровою. А так, перед пущенням, породила Мотря сина, — та ще й породила неабияк. Роди були тяжко труднi: потугувала ними Мотря два днi й двi ночi, не своїм голосом викрикуючи... Що вже не робила «довгоп’ята баба»-повитуха, — нiщо не помагало. Ледве Мотря на той свiт не переставилась. Уже й не кричала й не стогнала — лежала мертвою колодою... Аж на третiй день «господь її помилував»: серед тихого плачу Орищиного почувся голосний дитячий крик...

      — Єнерал!.. — зрадiвши, скрикнула «довгоп’ята баба».

      Оришка пiдняла руку, перехрестилася... Мотря важко зiтхнула