Хіба ревуть воли, як ясла повні. Панас Мирный

(забрався на лаву), знову пiдкрадається. Гляне на образ: дивиться бозя, та й годi! I їсти хочеться i хлiб перед очима, — та бозя дивиться!.. Задумався Чiпка. А це, зразу, як кинеться од столу... Очi горять, губи оддулися... Та до стiльця, що баба пiдставляла пiд ноги, як пряла. Ухопив стiльця, стеребив на лаву, знайшов ножа, злiз на стiлець, та й повидовбував очi в образа! Тодi взяв — увесь хлiб з’їв, та й побiг на грядки до баби. — «Бабо! бабо-о!» — гукає. — «Чого, Чiпко? ходи сюди!» — озивається з бур’яну баба. Прибiга Чiпка. — «А я, бабо, й той хлiб з’їв!» — хвалиться. — «Нащо ж ти, сину, з’їв? А як мати прийде та спитає: «хто хлiб поїв?» — то бозя й скаже...» — «Е... е... бозя, бабо, не бачила... я повиймав очi, щоб не дивилася!..» — I байдуже собi, забулося. — Коли так, перед рiздвом прийшлося хату бiлити, образи мити. Зирк! Мотря на образ — аж очей немає! Вона так i отетерiла. — «Хто це очi повиймав?» — питає в Оришки. — «Де?» — Глянула — справдi без очей... Тодi до Чiпки: «Ти очi повиймав?» — Смiється: — «Я... Щоб не бачила, як хлiб їстиму!» Згадала тодi Оришка, що їй хвалився Чiпка. Та що? Звiсно — дитина: дурне, мале!.. Погримала на його Мотря, налякала, що бозя битиме, коли таке буде робити, та й годi.

      А були такi часи, що не бозя, а Мотря била Чiпку, — i добре била! Синяки iнодi по мiсяцю не сходили. Не можна сказати, щоб вона не любила Чiпки. Нi. Вона його любила — як кожна мати свою дитину. Чи, не дай боже, занедужає Чiпка, — Мотря сама не своя. Цiлу нiч очей не заплющить: сидить над ним, плаче, молиться... «Тiльки ж й утiхи й надiї! Все-таки виросте своя дитина, стане хоч на старiсть у помочi... Може, хоч на старiсть не прийдеться до кривавого поту робити, терпiти од холоду й голоду та од лiтньої спеки палючої!..» Така в Мотрi думка. I не досипляє вона ночей, прислухається, як дише її єдина «надiя й утiха»... А нехай, здоровий, зробить що Чiпка, — нехай з’їсть лишнiй шматок хлiба, чи покачається в калюжi... Лишенько! То не огонь паше, то лице Мотрине; то не iскри сиплються, — то її кльони й прокльони та духопелики... Iнша мачуха здержує руку над пасинком, а Мотря, розпалившись, не вмiла здержувати над рiдним сином.

      Та не такий же й Чiпка вдався, щоб його можна було бiйкою спинити. Спершу-таки боявся матерi, а далi — звик уже й до бiйки, хоч як вона глибоко iнодi в серце впивалася, до живих печiнок доходила... Ой, злий же вiн був тодi! Ой, лютий! Вiн би змiг, — матерi очi видрав, або сам собi що заподiяв, якби не баба... А то вона, її тиха мова гасила його лютощi. Як почне, бувало, його умовляти, — та словом, як повивачем, зiв’є... За те Чiпка любив бабу: душi не чув у їй. Що баба не скаже, усе послухає. А матерi не любив i не слухав... Од бiйки то сховається, то втече; а послухати — не послуха. Не раз Мотря з серця гiрко плакала...

      IV. ЖИВ-ЖИВ!

      Отак жив Чiпка, рiс, виростав у голодi та в холодi, у злиднях та недостачах. I все сам собi, як палець. Другi до дiтей, до гурту, а вiн знай самотою, самотою... Забереться було у бур’яни, нарве квiток, назбира кузьок, та й грається ними нишком. А до людей, до дiтвори — нi! Чiпка мав добру пам’ять: з неї нiколи не виходила думка, що вiн «виродок»; вiн нiколи не забував бабиної ради... Собi на лихо, рядом з добрими думками, в малому серцi ворушилося щось недобре, невпокiйне... Розбуджене, воно не давало йому забутися, нiколи не прощало нiкого, коли бачило