Хіба ревуть воли, як ясла повні. Панас Мирный

так питаю... нiчого.

      Розмова увiрвалася. Мати заснула на полу. Син лежить на лавi. Сон не йде йому в голову. Душно йому, млосно, пече попiд боками, а в вiччю — вона та й вона. «Пропади ти, навiжена!» — шепче вiн. Перевернувся з боку на бiк, натяг на голову ряднину, — не спиться, та й годi... «Нi, вже: не швидко ти дiждеш, щоб я пiшов на поле!»

      II. ДВУЖОН

      Лiт за двадцять до крiпацької волi, з того самого Ромоданового шляху, яким iшов парубок, у село Пiски вступав якийсь невiдомий захожий. Видно — з далекої дороги. Сорочка на йому чорна; штани вибiйчанi, пiдсуканi аж до колiн; за спиною вiрьовкою навхрест перев’язана одежа; через праве плече, на палицi перекинута торба — мабуть, з харчю, та пара шкапових чобiт. На взiр — чоловiк середнiх лiт. Чорнi, як гайворон, уси починали вже по краях рудiти; борода стирчала чорна, остюкувата, давно, мабуть, не бачила скiска.

      Iшов захожий тихо, нога за ногою, й роздивлявся на всi боки. Сказати б — з заробiткiв, коли б не така рання пора. А то тiльки що весна настала. Постiкали води, зазеленiли трави, зацвiли садки, городи, сонце ще не пекло, як серед лiта, а приязно сяло та грiло.

      Дiйшовши до одного двору, де серед нечистого городу влiзла в землю старенька хата, захожий став. «Оце ж мов, бачся, й Окунева хата!» — каже вiн сам до себе. На той час з низеньких хатнiх дверей вийшов молодий парубок.

      — Здоров був! — обiзвався до його захожий.

      — Здоров.

      — Чи це Окунь живе?

      — Який Окунь?

      — Карпо Окунь, старий дiд.

      — Нi: це Лимар, а не Окунь.

      — А де ж Окунь?

      — Та який Окунь?

      — Дiд старий, що з бородою ходив.

      На їх розмову нахопилася з-за хати старенька жiнка. Видно, поралась коло городини, — бо очiпок подався трохи набiк, лице в поту, руки в землi.

      — Та кого ти, чоловiче, питаєш?

      — Окуня Карпа.

      — Е-е-е... його вже давно й слiду нема... Знала я того Окуня, знала... Уже, мабуть, лiт з десять буде, як помер... А тобi ж навiщо вiн?

      — Та треба... Так умер, кажете?

      — Умер, умер.

      — Та хто ж пiсля його зостався?

      — Та хто ж, пiсля його зостався?! — каже жiнка, задумавшись... — Зосталася Ганна-небога, що вийшла за Соломенка. Та й та уже вмерла. Оце ми у неї й дворище купили. Та ще зостався Грицько — був йому якийсь далекий родич... торiк його у некрути взяли. Та, здається, вже й немає нiкого такого...

      — Так... А волость же ваша далеко?

      — Волость? — глянула жiнка на його й, перегодя трохи, одказала: — на тiм боцi села. От як пiдеш сiєю улицею, та й вийдеш прямiсiнько. Спершу будуть гамазеї, а там — зараз i волость.

      — Ну, спасибi вам. Прощайте.

      — Щасливо.

      Пiшов собi чоловiк тою тропою, що розказала жiнка. А жiнка й парубок ще довго стояли — дивились услiд, аж поки не скрився захожий з очей у кривiй вулицi.

      — Ти не питав, Грицьку, — тодi жiнка до парубка : — хто вiн такий? навiщо йому Окунь?

      — Нi, не питав.

      — Гляди, лишень, чи не родич який... Там у його, в Донщинi, багато, кажуть, всякої рiднi... Там i брат його жив. То чи не по худобу бува, прийшов i сей?!

      — Бог його зна.