Хіба ревуть воли, як ясла повні. Панас Мирный

Я вже вам, коли так не маю чого дати, то хоч одслужу за те.

      Писар тiльки покрутив свого рудого уса та разом з головою й пiшли у другу хату.

      Через три недiлi Остап косив у писаря сiно. Та такий з його косар: такий жвавий, такий робочий — невтомний! Усьому лад дає, усiм перед веде — отаманує. А через мiсяць йому об’явлено, що тепер вiн пiщанський громадянин — козак, Остап Макарович Хрущ.

      Аж перехрестився Остап, як почув це. Та восени прямiсiнько й почвалав у город найматись. Недовго й мiсця шукав: зараз жид злебенив його та й заправив у поштарi.

      Добре Остаповi. I одежа й хлiб жидiвський, i плата добра, та й од проїжджих перепада. — Послужив вiн рiк, а на другий уже грунт i хату купив. Якраз на край села, на белебнi, стояла собi осторонь чиясь сирiтська пустка: необмазана, невкрита, город не обгороджений, звiсно — сирiтське, та ще й за селом.

      Купив Остап хату, та, не довго думавши, й шле старостiв до Мотрi Жукiвни — бiдної, некрасивої дiвчини, уже таки й лiтньої, що жила в сусiдах, удвох з старою матiр’ю.

      — А що ж, Мотре, — каже їй мати, — iди! Хоч хата своя буде; хоч не тинятимешся на старiсть, як от я, стара...

      — Та чи йти, то й iти! — одказує дочка. — I так натерпiлись усього!

      Обмiнили хлiб, а в недiлю й весiлля заграли.

      Як уступила Мотря в свою хату, то немов знову на свiт народилася. Чепурить її, прибира. Дiждали весни, — город одкопала, скопала, засадила; хату вимазала, оббiлила; призьбу жовтою глиною пiдвела; коло хати вiником обмела. Чисто кругом — любо глянути, i огородина зеленiє...

      Та й тiльки ж то, що огородина своя, а бiльше землi — нi ступня. Приходилось у чужих людей косити, хлiб заробляти, спини не розгинаючи, спочивку не знаючи... Оже як не працювала Мотря з Остапом та з Оришкою — старою своєю матiр’ю, а все бiдно жили. Iнодi зимою нi з чого було й галушок зварити, — приходилось сухим хлiбом давитись...

      Остап — спершу був повеселiв: такий балакучий, такий щирий, — Мотрю жалує, коло тещi ласкавий; а далi — все хмурнiшав та й хмурнiшав. Стала нудьга виглядати його очима, журба невимовна гнiтити його душу i серце... Ходить бувало восени або зимою по двору, опустить на груди голову та за цiлий день i слова не промовить нi до кого...

      Так минув рiк; минає й другий; а вони — всi тройко (дiтей не було) — похмурi, невеселi... Немає долi — немає й радостi!

      Лягла зима. Падав дрiбний снiг, як бува в холод: буйний вiтер крутив заметами й вив, як звiр у лiсi, у димарi Остапової хати. Нiч уже спустилася на землю. Мотря й Оришка сидiли на полу; перед ними на стiльчику неясно блимав каганець — от-от збирався погаснути. Вони пряли мовчки; кожна про себе думала якусь тяжку думку. Остап лежав на печi... Тихо, — тiльки веретена сюрчать!..

      — О-ох! — важко зiтхнув Остап. — Обридло вже менi по цих краях горювати, — промовив вiн, наче сам до себе. — Дiжду весни, пiду на заробiтки. Там, може, знайду добре мiсце, то й вас переведу...

      — А як же не найдеш? — на це йому Мотря.— Лiто втратиш... а я одними руками що тут зароблю?.. — додала вона журливо й скривилася.

      — Та вже ж ви тут з матiр’ю то сим, то тим боком настягаєтесь на зиму... А я, коли що, то там i зазимую. Так менi тут остогидло!

      Дiждали весни. Порадився Остап з жiнкою