Божественна комедія. Аліг'єрі Данте

її відьомська школа

      Вертати вміла духів до їх тіл;

      23 Коли моя душа лишилась гола,

      Вона вдягла ізнов у плоть мене,

      Щоб тінь вернуть з Іудиного кола.

      28 Найнижче місце те найбільш сумне

      Й найдальше від небес, що всім керують.

      Тож знаю шлях я, – хай твій ляк мине.

      31 Ці болота, що всюди тут панують,

      Смердять навколо міста злих жалів,

      Де вороги загибель нам готують…»

      34 Забув я, що він далі говорив,

      Бо надто вражений я став страшилом,

      Коли на вежі вогняній уздрів

      37 Пекельних фурій, що звились над схилом

      Утрьох, жахливі, геть усі в крові,

      Хизуючись своїм жіночим тілом.

      40 Зелені гідри – шати їх живі,

      Замість волосся ж в них клубки зміїні

      Сичали в кожної на голові.

      43 І він, служниць пізнавши господині

      Над царством вічного плачу гірким:

      «Поглянь, – сказав, – на лютих цих еріній.

      46 Це – Алекто із голосом гучним,

      А поруч – Тісіфона, образ жаху,

      Мегера ж – зліва». І скінчив на цім.

      49 Ті ж груди дряпали собі, з розмаху

      Руками били й так ревли з-за стін,

      Що до поета я припав зі страху.

      52 «Медуза де? Хай скам’яніє він, —

      Вони горлали, дивлячись додолу, —

      На ньому мста Тезеєвих провин!»

      55 «Ти відверни й сховай лице під полу:

      Побачивши страшний Горгони лик,

      Забудеш путь по сонячному колу», —

      58 Сказав і повернув мене убік

      Учитель та притис іще й руками

      Мої долоні до моїх повік.

      61 О люди із здоровими думками!

      Помисліть-но, яка наука вам

      Під цими дивовижними рядками!

      64 Тим часом ріс у напрямі до брам

      Разючий гуркіт у бурхливій хвилі,

      Надаючи стрясання берегам.

      67 Так вихори шаліють знавіснілі,

      Коли повітря б’ють дві течії,

      У прямуванні різні, рівні в силі, —

      70 Гілля ламають, гатять ручаї,

      Нестримно мчать, женуть людей, худобу,

      Не розбиравши, де стада чиї.

      73 І вождь, звільнивши зір мені: «Ти спробуй

      Звернути ока нерв спочилий свій

      На древню піну й пари люту злобу».

      76 Мов жаби, як зачують раптом змій,

      Закумкають, аж затуляєш уші,

      І всі під воду кинуться мерщій, —

      79 Так, бачив я, численні грішні душі

      Від Одного тікали в твань грузьку,

      А Той ступав по Стіксу, як по суші.

      82 А щоб запону одслонять важку,

      В задусі зводилась його лівиця,

      Мов піднімала річ якусь тяжку.

      85 Я взнав посла небес, що мав явиться,

      Звернувсь до вчителя, і він мовчком

      Дав знак мені в шанобі поклониться.

      88 Ах, як гнівився цей борець із злом,

      Що ображало в ньому досконалість!

      Він браму розчинив тонким жезлом.

      91 «О вивержена з неба клята малість! —

      Гукнув він, ставши на жахний поріг, —

      Звідкіль така обурлива зухвалість?

      94 Чом опиратись тим, хто переміг?

      Скорітесь волі, що в мету