Божественна комедія. Аліг'єрі Данте

під ногами ґрунт в’язкий.

      13 І Цербер, звір із вищиром потрійним,

      На три собачі пащі валував

      На люд, поглинутий болотом гнійним.

      16 Багряні очі, шерсть, масна від страв,

      Грубезне пузо, лапи – кігті наче —

      Він гриз, і дер, і дряпав, і кусав.

      19 Промоклі тіні вили по-собачи,

      Й чи той чи цей ховаючи з боків,

      Крутились дзиґами, та без удачі.

      22 Хробак здоровий, Цербер нас зустрів,

      Роззявив пащі враз, ошкірив зуби

      І весь од люті сильно затремтів.

      25 І руку простягнув вожай мій любий,

      Землі взяв жменю та як кидоне

      В голодні пащі наїдок той грубий!

      28 Мов пес, коли йому шматок заткне

      Голодну пащу й зів, з брехання спухлий,

      Замовкне раптом, поки не ковтне, —

      31 Так Цербер увірвав, одразу вщухлий,

      Свій рев, який так голосно гуде,

      Що душі тут усі були б поглухли.

      34 Йдучи по тінях, по яких іде

      Дощ нескінченно, ставили ми ноги

      В порожняву у вигляді людей.

      37 Вони підводитись не мали змоги,

      І лиш один схопивсь аж підстрибнув,

      Коли побачив нас серед дороги.

      40 «О ти, хто сміло в Пекло це ступнув, —

      Він проказав, – мабуть, мене впізнаєш,

      Бо ти уже, коли я вибув, був».

      43 І я йому: «Такий ти вигляд маєш

      Унаслідок тривалого ярма,

      Що вже навряд тепер тебе вгадаєш.

      46 Повідай же – бо тут ти недарма, —

      Який ти гріх вчинив, що кар за нього

      Є сила важчих, гірших же нема?»

      49 І він: «У місті, заздрому до всього,

      Ти народився, – тож я твій земляк,

      Бо й я родивсь там для життя масного.

      52 Обжерливістю відзначавсь я так,

      Що Чвакалом дражнили всі знайомі, —

      А тут я мокну під дощем, бідак.

      55 І довелося не мені самому

      Однакових тут скуштувать силець

      За гріх однаковий». Сказав по тому

      58 Я: «Чвакало, так скрушно для сердець

      Бринить твій жаль і викликає сльози;

      Та, може, знаєш ти, який кінець

      61 У нашім місті матимуть погрози,

      І що веде співгромадян до чвар,

      І де зростають праведності лози?»

      64 І він мені: «Після тривалих свар

      Рясна проллється кров лісовиками,

      А партію противну жде удар.

      67 На третій рік повернуться до брами

      Вигнанці й переможницькі війська,

      Й підлесник прийде нинішній з військами.

      70 Притисне здоланих п’ята важка

      Тих, що надовго містом завладають,

      А цим лишаться сльози і тоска.

      73 Два праведники марно промовляють:

      Жадоба, скупість, заздрість до єства —

      Од іскор тих в людей серця палають».

      76 Так закінчив печальні він слова,

      І я йому: «Іще прошу, мені ти

      Відкрий усе, що темрява хова.

      79 Тегг’яйо, Фаріната знаменитий,

      Ще Рустікуччі Якопо й ще хтось, —

      От як Арріго й Моска іменитий, —

      82 Скажи мені, де місце їм знайшлось?

      Дізнатись хочу про судьбу найкращих —

      Іти