Божественна комедія. Аліг'єрі Данте

приплав,

      Як буде здійснено твоє бажання».

      58 І я побачив, як того обпав

      Великий гурт, до люду не подібний,

      І Богу вдячні я слова послав.

      61 Усі горлали: «Ось Філіппо Срібний!»

      А той, скажений флорентійця дух,

      Рвав бік собі і в люті був несхибний.

      64 На тому зник з очей і гамір вщух.

      Та вчулося виття, по тьмі розлите,

      І знову я напружив зір і слух.

      67 Мій добрий вчитель мовив: «Слізьми вмите

      Це місто, де страждає люд без меж;

      Воно, прокляте, має назву Діте!»

      70 І я: «Учителю, мечетей, веж,

      Будинків пломеніють ясні стекла,

      Пойняте все загравами пожеж».

      73 А він: «Огонь, де йде борня запекла,

      Дає свій одсвіт у найдальший схов,

      Це взнаєш, нижнього досягши Пекла».

      76 Нарешті човен у рови зайшов,

      Які оточували землю туги;

      Був, як з заліза, мур навкруг будов.

      79 Але ще довго човен креслив дуги,

      Аж поки не гукнув човняр: «Тепер

      Мерщій виходьте, це ваш берег другий!»

      82 Було при брамі кількасот химер,

      Колись рясним дощем упалих з неба,

      Вони гукали: «Хто з вас ще не вмер,

      85 А йде нахабно й сміло до Ереба!»

      Зробив їм знак мій вчитель видатний,

      Що потай побалакати їм треба,

      88 І, хижу вдачу стримавши, вони

      Сказали: «Йди, цього ж лиши в пащеках

      Страхів, як він не боягуз дурний,

      91 То хай вертається стежок далеких

      Собі шукати, ти ж лишайся тут,

      Ти, що водив його по небезпеках».

      94 Читачу, уяви, яких отрут

      Я скуштував, страшну зачувши мову,

      І захотів побачить рідний кут!

      97 І я: «О вождю, подавав чудову

      Мені ти допомогу раз із сім,

      Видимі ж біди виникали знову!

      100 Не кидай же мене під містом цим!

      Коли мені йти глибше – річ не вільна,

      То краще вже додому повернім!»

      103 Та вождь, що путь була з ним досі спільна:

      «Не бійсь, не відберуть в нас навмання

      Доріг, які дала нам влада чільна.

      106 Тут жди мене, і хай охороня

      Тебе Надія; в цій імлі мертвотній

      Тебе ніколи не залишу я».

      109 Пішов мій добрий батько, я ж, самотній,

      Запав у нерішучість претяжку

      Між «так» і «ні» в борні безповоротній.

      112 Ловив його я мову нешвидку,

      Вони ж раптово, ніби ненароком,

      Всі поспішили за стіну міську

      115 Й замкнули браму перед самим оком

      Учителя мого, і він один

      До мене повернув повільним кроком.

      118 Потупившись, ішов понурий він,

      Весь час гадавши про відмову строгу:

      «Хто не пустив мене до скорбних стін?»

      121 Сказав мені: «Я не досяг порогу,

      Та не турбуйсь, здолаю їх війська,

      Готові довгу витримать облогу.

      124 Це не нова зухвалість їх така:

      Їх взнали верхні брами всемогучі,

      Що й досі залишились без замка.

      127 Вгорі ти прочитав слова мертвучі,

      Але уже крізь місто те страшне

      Йде без супутніх колами