Божественна комедія. Аліг'єрі Данте

І я йому: «Багряні ті потоки,

      Що нам при Арбії несли загин,

      Нерідко згадує наш храм високий».

      88 Чолом поникнувши й зітхнувши, він:

      «Не сам я був, – сказав, – як до навали

      Приєднувався я не без причин.

      91 Але був сам, коли усі жадали

      Фйоренці і руїни, й всяких бід.

      Сам проти всіх був, непохитний, сталий».

      94 «Ах, угамувався врешті ваш би рід! —

      Я побажав. – Зніміть же пута з мови,

      Під їх вагою я неначе зблід.

      97 Як я гадаю, зір у вас готовий

      Побачить, що з собою час несе,

      Сучасність же огорнута в покрови».

      100 «Як ті, хто кепсько бачить, зрим ми все, —

      Сказав він, – що віддалене від ока:

      Всевишній вождь дає нам світло се.

      103 Коли ж близьке воно, то зависока

      Нам ця завада; без вістей од вас

      Ріка знання про світ в нас неглибока.

      104 Отож ти розумієш, що запас

      Всіх наших знань загибель жде єдина,

      Коли замкнеться хід в майбутній час».

      109 І каючись, мов то моя провина,

      Відмовив я: «Скажіть тому, хто впав,

      Щоб не оплакував живого сина.

      112 Не відповів я через безліч справ,

      В мою бо душу сумнів труту крапав,

      Що з неї розум ледве врятував».

      115 І мій учитель тут мене поквапив,

      І поспішив я духа розпитать,

      Хто з ним іще у ці гроби потрапив.

      118 І він: «Душ з тисячу – чимала рать;

      Є Федеріко Другий, а крім нього —

      Ще Кардинал; не варт і рахувать».

      121 Він щез, і до поета я старого

      Вернувсь у хвилюванні – мова ця

      Передвіщала безліч зла нового.

      124 Він вирушив, і я – в сліди співця.

      Йдучи він запитав: «Про що турботи?»

      І я йому відкрився до кінця.

      127 «Запам’ятай все мовлене навпроти

      Твоєї долі, – наказав мудрець.

      Звів палець, – та дізнайся ось про що ти:

      130 Лиш ставши перед любим для сердець

      Промінням зір, що бачать все правдиво,

      Життя свого ти взнаєш реченець».

      133 Сказавши це, він повернув наліво,

      Й пішли ми до середини, де був

      Крутий обрив, що біг згори стрімливо,

      136 А звідти сморід нестерпучий тхнув.

      ПІСНЯ ОДИНАДЦЯТА

      1 Ми пругом вужчим перейшли й тіснішим,

      Який складався з диких валунів,

      Спинившись над проваллям ще жахнішим.

      4 Від смороду, який весь час валив

      З безодні чорної невпинним плином,

      З нас кожен заховатися волів

      7 За віко гробу з написом нетлінним:

      «Це папи Анастасія тюрма,

      Що впав у єресь слідом за Фотіном».

      10 «Іти нам вниз можливості нема,

      Аж поки нюх не звикне до гидоти,

      А там для нас вже буде все дарма», —

      13 Так вчитель мій, і я на те: «А доти

      Щось роз’ясни мені, щоб час не йшов

      Намарне». Й він: «Та я не проти.

      16 Мій сину, між скелястих цих основ, —

      Почав він мову, – містяться три кола,

      Що вужчають, біжучи стрімголов.

      19 Юрба проклята