Інстинкт убивці. Карін Слотер

не могли б назвати імена інших дітей, з якими вона бувала в компанії?

      – В Емми були знайомі, та вона завжди обирала одну людину і… – Жінка знову замовкла. – Вона правда не мала інших друзів, крім Кайли. – І було щось таке остаточне, таке категоричне в тому, як вона висловилася про самотність своєї дочки у світі, що Віллові мимоволі передалася частка її смутку. Він також у душі сподівався, що Лео запланував собі поговорити з цією Кайлою. Якщо вона мала такий великий вплив у житті Емми Кампано, як сказала мати, то мусила знати набагато більше про те, що сталося того дня, ніж будь-хто інший.

      – Може, хтось був налаштований проти вас чи вашого чоловіка? – спитав Вілл.

      Ебіґейл усе хитала головою, наче загіпнотизована видивом мертвого чоловіка, який лежав у її вестибюлі.

      – Усе це сталося так швидко. Я все намагаюся зрозуміти, що зробила… що ще могла зробити…

      – Я знаю, вас уже про це питали, але ви точно не впізнаєте цього чоловіка?

      Ебіґейл заплющила очі, але Вілл розумів, що перед внутрішнім зором у неї стоїть картина вбивства її дочки.

      – Ні, – врешті-решт відповіла вона. – Я з ним не знайома.

      Зненацька перед будинком пронизливо закричав якийсь чоловік:

      – Забирайтеся на хрін з дороги!

      Надворі завирувало, копи кричали комусь зупинитися, і сходами ґанку злетів Пол Кампано, так швидко, наче в нього п’яти горіли. Влітаючи в будинок, він ледь не збив з ніг Фейт Мітчел. Та заточилася назад, хитнулася на небезпечному краю сходів, та її вчасно підхопив патрульний в уніформі. Вони обоє невдоволено насупилися, та Лео махнув рукою: мовляв, нехай іде.

      Стискаючи кулаки, Пол зупинився у вестибюлі. Віллу стало цікаво, чи можна належати до типу людей, які постійно стискають кулаки. Хтозна, може, ця риса передавалася генетично.

      – Поле… – прошепотіла Ебіґейл і поспішила до нього.

      Навіть пригортаючи дружину, Пол не переставав стискати кулаки.

      Фейт досі була обурена. Про це свідчив її різкий тон:

      – Містере Кампано, я детектив Мітчел із поліційного управління Атланти. А це детектив Донеллі.

      Їхні імена та прізвища Пола не цікавили. Він дивився через плече дружини і не зводив погляду з покійника.

      – Це той виродок, який убив? – Голос переріс у гарчання. – Хто він? Що робить у моєму домі?

      Фейт і Лео обмінялися поглядами, які Вілл би пропустив, якби не спостерігав за ними, сподіваючися побачити якусь підказку. Вони були напарниками, явно мали якісь умовні знаки. Схоже, цього разу коротку соломинку витягла Фейт.

      – Містере Кампано, – запропонувала вона, – вийдімо на ґанок і поговорімо про все.

      – А ти хто, на хрін, такий? – Пол люто зиркнув на Вілла. Очиці-ґудзики так запливли жиром, що їх ледве було видно.

      Запитання, ба навіть те, як його сформулювали, аж ніяк не могло збентежити Вілла. Востаннє Пол Кампано розмовляв із ним таким тоном, коли Вілл був на десять років молодший і вони обидва жили в дитбудинку