Війни художників. Станіслав Стеценко

нехай узгодить через Молотова. Нехай їдуть якомога швидше! І нехай делегація буде не менш представницька. Ні – більш представницька, ніж німецька! А німців охороняти вдень і вночі.

      Сталін нервово розкурив люльку, розсипавши на стіл тютюн з кількох зламаних сигарет «Герцеговина Флор». Було видно, що він напружено думає. Важко підвівся з крісла і довго ходив кабінетом. Говорив тихо, наче сам собі:

      – Треба випередити його. Треба, щоб у нього було відчуття провини. Нас це, звісно, не врятує. Та потім, якщо почнеться військовий конфлікт, буде вигідніше торгуватися за союз з Англією, Францією і США. Саме Адольфа світова спільнота буде вважати цинічним мерзотником, а не нас. То ти знав, що Адольф колись був художником? – ще раз запитав він у Берії.

      – Ні, Кобо, – винуватим тоном, похнюпившись, вичавив той із себе ще один доказ своєї некомпетентності.

      – І це керівник радянської розвідслужби. Якої розвідслужби – цілого НКВС! Може, я помилився у тобі, Лаврентію? Може, ти й далі мав протирати штани у партапараті Грузії? Чи ти знаєш, що Гітлер не любить жінок?

      – У якому сенсі? – ошелешено запитав Берія.

      – У тому самому! Він сторониться жінок – не має ні дружини, ні коханки. Це інформація від Молотова. Але інформації цієї дуже мало і вона неконкретна. НКВС – спить!

      – Може, він педераст? – припустив Берія.

      – Ти у мене запитуєш?

      Їхні погляди зустрілися. Берія першим опустив очі. Сказав:

      – Кобо, я про все дізнаюсь. Клянусь! Ми поки що не збирали особистої інформації про Гітлера. Адже я лише рік…

      – Я наказав не говорити мені про це!

      Сталін замислився:

      – Якщо американці тепер умовлять Гітлера помиритися з Англією і Францією… У нього не буде іншого виходу, ніж напасти на нас. Він не зможе утримувати таку велику армію у мирний час.

      Сталін підійшов до вікна, відхилив штору і визирнув. За вікном шумів теплий весняний дощ, і сонячні відблиски вигравали на рубінових зорях Кремля.

      – Німці продовжують порушувати повітряний кордон?

      – Так точно!

      – Часто?

      – Один-два рази на тиждень. По три-чотири літаки.

      – Як ми протидіємо?

      – Один збили, пілоти загинули. Тіла передали німцям. Вони не мають претензій – погоджуються, що пілоти самі винні.

      – Твою мать! Треба, щоб генштаб терміново видав наказ по німецьких літаках вогонь не відкривати. Не треба їх провокувати.

      – Розумію.

      – І ось ще що… Про всяк випадок… Підготуй напад буцімто націонал-соціалістів на делегацію художників, яка поїде в Берлін.

      – Напад «косметичний»?

      – Косметичний? Ми не кіно з тобою знімаємо, Лаврентію! Напад – справжній. Скажімо, в готелі. Ні, краще, коли буде розгорнуто павільйон. Скажімо, зграя нацистських молодчиків. Штурмовиків. Або молодчиків із цього нацистського комсомолу.

      – Гітлерюгенду, – блиснув своїми знаннями Берія.

      – Точно. Гітлерюгенду. Все треба