Війни художників. Станіслав Стеценко

поморщився, немов від зубного болю, генсек. – Скрізь!

      – Можна замінити.

      – Ні, – Сталін заперечливо підняв руку з люлькою. – Якщо провалить справу по Троцькому, ми його просто розстріляємо. Якщо виконає, стане Героєм Радянського Союзу, незважаючи ні на що. Це надважливе завдання. Завдання завдань! Яким чином він наблизиться до Троцького?

      – Меркадер закохав у себе Сільвію Агелоф, що дружить із родиною Троцьких.

      – Топче її? – питально, з єхидною посмішкою позирнув на Берію Сталін.

      – Вона вже другий тиждень живе в його квартирі в Мехіко. Щодо інтимних справ, тут Меркадер неперевершений! Ми вже не раз використовували його в якості повії. Агелоф закохана в нього і готова заради нього дияволу душу продати, – демонстрував ґрунтовне володіння ситуацією Берія.

      – Чудово, – Сталін посміхнувся. Його очі загорілися. – Хай пускає їй пил в очі. Багатий бізнесмен. Гарна машина. Ресторани, театри. Щоб її життя було святом. Грошей цьому Меркадеру не шкодувати! Зрозумів?

      – Так точно, товаришу Сталін!

      – Він уже був у Троцького?

      – Був двічі разом із цією, Агелоф. Троцькому він сподобався. Щойно він потрапить до Троцького без свідків, відразу вб’є його.

      – Добре. Йди. У твоїх руках долі двох майбутніх героїв – Ісака Ейтінгона і цього, як його… Гущенка.

      – Наума Ейтінгона.

      – Не має значення. Провалиш операцію – начувайся! Поки що все, вийди в приймальню і зачекай.

      Сталін підняв трубку зв’язку з Поскрьобишевим:

      – Молотова до мене. Швидко! І нехай візьме шифротелеграму Майського.

      20 березня 1940 року, 15 год. 59 хв

      Москва, Кремль

      Головний годинник повільно почав віддзвонювати «Інтернаціонал». «“Боже царя храни”, здається, звучало мелодичніше», – подумав Сталін. Він від природи мав гарний слух. А бій годинників перелаштували на «Інтернаціонал», відколи він жив у Кремлі.

      Сталін стояв біля вікна і дивився у бік Архангельського собору. Штори, що зазвичай наглухо закривали вікна, були відіпнуті. В Архангельському соборі лежав прах Івана Грозного.

      «Ти, царю Іоанн, програв свою лівонську війну, – подумав він. – Побачиш, як син шевця свою війну виграє». На підвіконня зі зворотного боку скла раптом сів ворон і постукав дзьобом у шибку. Уважно позирнув на Сталіна. І потім довго дивився йому прямо в очі, не моргаючи і не відводячи погляду. Давно ніхто не смів так дивитися йому в вічі! Ніхто не міг витримати його погляду! Сталін здригнувся. Він чув, що ворони живуть триста років. Всі правителі намагалися вигнати ворон із Кремля, але нікому це не вдалося. Стріляв ворон заради розваги останній самодержець Микола Другий. Стріляли латиські стрільці, які охороняли Леніна. І нічого не допомогло. Але – триста років! Невже це правда?

      – Чого ти так дивишся? На мене не можна так дивитися. Можливо, ти бачив так само, як мене, Іоанна Грозного? – прошепотів він.

      Порахував, ворушачи губами. Ні. Не може бути. Швидше, цей ворон міг бачити Петра Першого. Коли задзвонив телефон, він знову здригнувся. Крикнув:

      – Киш,