Це коротке довге життя. Ірина Бондарук

долі не лежать. Таких швидко окручують.

      – Не окрутять.

      – Вийдеш за нього?

      – А якщо я когось зустріну чи покохаю?

      – Виходь заміж, а те все буде.

      Ні, вона не вийде. Вона його тільки прив’яже до себе. Прив’яже тією мотузкою, за яку можна буде смикати все життя.

      Ірина приїхала додому з табору разом зі своєю двоюрідною сестрою Ларисою. Цілий день вони були разом: ходили до лісу й на річку. А вночі Ірина прийшла до Дмитра на горище, на сінник, – ласкава, спокійна та ніжна. Пригорнулася покірно, і він її обійняв.

      Уранці, голублячи дівчину, Дмитро прошепотів їй у вухо:

      – Я не хочу ніякого весілля. Розпишімося тихенько – і все.

      Дівчина, вивільнившись з його обіймів, промовила діловито:

      – Ми не розписуватимемося. Поживімо краще так.

      Дмитро був ошелешений. У його голові з’явилися самі питання: «Як так, то й так, але чому, навіщо? Дівчино, хто ти мені – дружина? Любка? Хто?» Однак він погодився:

      – Як знаєш.

      І залишився жити в її будинку. Крім основної роботи, він брався за все, що тільки могло дати родині прибуток. Ірина вчилася й сподівалася дитини – дівчинки.

      Дмитро не міг зрозуміти, чому вони так часто сваряться, звідки в цієї жінки стільки неприязні до його справ. Хоч своїй матері вона казала, що їй однаковісінько, що він робить. Аби гроші приносив.

      Якось Дмитро пізно вночі повернувся додому останнім поїздом з конференції, де він фотографував усіх учасників. Фотографією він заробляв чи не найбільше.

      – Ти де був? – вибухнула гнівом Ірина, вирвала з рук його улюблений фотоапарат і розбила об одвірок.

      Дмитро зібрав валізу й пішов до матері. Це вже не вперше. Живе в неї, аж поки приходить Ірина й забирає його.

      Одного разу Ірина кудись збиралася, уникаючи розмови і з мамою, і з Дмитром. Уся аж сяяла ніжністю, наспівуючи якусь милу простеньку мелодію. Була ніби одна в цьому будинкові, в усьому світі й раз по раз запитувала Дмитра, котра година… А в нього зупинився годинник. Коли почула, як простукотів поїзд, на який вона так нетерпляче чекала з самого ранку, а може, й значно раніше, – замовкла. Довго-довго сиділа така байдужа, нерухомо дивилася поперед себе й нічого не бачила. Скидалася на птаху, що довго билася в клітці об пруття і здалася.

      Дмитро до смерті не забуде ні її зіщуленої постаті, ні розпачу в очах. Йому хотілося втекти від того смутку, чи виштовхнути її за хвіртку, щоб бігла, доганяла той примарний світ, який допіру був так близько. Надія тихо вмирала в її очах. Умирала довго, поступаючись місцем холодному спокоєві.

      «Куди ж ти бігла? – кортіло спитати Дмитрові. – Ти ж вагітна!» Не закутати її цього погожого дня, не пригорнути – хотілось її вдарити, кричати, бо в самого боліло серце від утрати. Вони обоє щось утрачали в собі.

3

      …Дмитро ставив будинок. Ніхто йому не допомагав –