Це коротке довге життя. Ірина Бондарук

Не на Тихий океан.

      До Ленінграда ешелон прибув рано-вранці. Розмістили по казармах. Кругом вогкість, сире повітря. Набір різношерстий. Підйом – відбій, підйом – відбій… Муштрують сержанти дурнів.

      Дмитро поскаржився лікареві на біль у спині.

      – Як вивезуть вас на річку, постарайся купатись. Привчи тіло до холоду.

3

      Після присяги Дмитро потрапив у полк зенітної артилерії. Набрали батарею, і пішла служба. Опановували нову військову техніку, зокрема гармати-сотки, що стріляли дуже високо. На навчання ходили під марш духового оркестру. Якось у наряді на кухні чистили картоплю з солдатами музичного взводу. От Дмитро їх і підштрикнув:

      – Халтурники, граєте абияк.

      – Ти сам граєш?

      Хтось із солдатів доповів командирові музичного взводу, що, мовляв, є поповнення, сміявся тут з них один. Наступного дня командир спитав на плацу:

      – Хто з вас музикант? Вийди зі строю!

      Дмитро ступив крок уперед.

      – Перейдеш у взвод музикантів.

      А старшина музичного взводу спитав:

      – Що можеш грати?

      – Усе можу. На корнеті, на тенорі, на альті.

      – Будеш за барабанщика.

      – Я ніколи не грав на барабані.

      – Гратимеш. Ти маєш добрий слух, мені барабанщик потрібен.

      Наступного дня взвод маршем проводжає полк на навчання й вирушає на репетиції в посадку, якнайдалі від техніки. Ні строєм ходити, ні техніку вивчати. Оце служба! Отак можна прослужити три роки.

      Минув місяць – і Дмитра перевели до іншої частини, яка підпорядковувалася Москві. За три дні зібрали навчальну батарею з солдатів, що мали освіту, не нижчу за десять класів. Там опинилися вчителі, студенти. І пішло військове життя. За півтора року з новобранців на солдатському пайку мали зробити сержантів, офіцерів запасу, командирів взводів. Військова частина розташовувалася неподалік залізничної станції. Поряд був ліс. За тридцять метрів – Ладога. Дмитро згадав поради лікаря і став купатися в річці щодня. І так півроку. Болі в спині зникли.

      Якось у частині всім охочим давали призначення в Омське військове медичне училище. Дмитро спочатку погодився, поїхав, а тоді схаменувся, уявив собі, що після училища треба ще до інституту вступати, і відмовився складати іспити. Був упевнений, що його відрахують. Аж тут на мандатній комісії почув, що його прийняли. Почав відкараскуватися, проте члени комісії ніби не чують його. Тоді він рубонув останнім аргументом:

      – Я не можу. Розумієте, мій дід у тюрмі сидів.

      – Це ми знаємо. Нам би більше таких дідів.

      – Не хочу, не моє.

      Дмитро повернувся до Ленінграда. Мати надіслала йому фотоапарат. Знімає собі солдат, грає в струнному оркестрі, бере участь у самодіяльності. Знову в нього з’явилися гроші.

      За рік Діма сам приїхав до Києва набирати собі поповнення.

      Зустрівся з Іриною – в цивільному,